— Бар «Джонні», вулиця Клеман-Маро.
— Є новини для тебе, квіточко.
Заспана Анаїс Шатле слухала Соліну телефоном, не вірячи своїм вухам. Її стягнули з нар, привели сюди, на пост охорони, і дали слухавку. Дива, та й годі.
— Я й не знав, що в тебе такі зв’язки.
— Які ще зв’язки? Про що це ти?
— Про те, що завтра тебе відпускають. Суддя вже підписав розпорядження.
Вона нічого не змогла на це сказати. Насилу подумала, що вирветься з цього бетонного закапелка, в неї виникло таке враження, наче її груди роздирають залізним шворнем.
— А тобі не сказали, чому мене відпускають?
— Без коментарів. Так вирішили нагорі. І край. А ще кажуть, правосуддя для всіх однакове.
Анаїс змінила тон.
— Як знаєш, то скажи. Хто витягнув мене відсіля?
Соліна зареготався. Його сміх скидався на рипіння.
— Що ж, можеш удавати, що ти ні про що й не здогадуєшся, воно тобі й до лиця. Так чи інакше, я хочу, щоб ти була в мене. Ми будемо провадити слідство далі. Назвемо це кризовим штабом.
— А поступ є?
— Дідька лисого. Про Медіну так нічогісінько й не дізналися. Ні про її діла, ні про контакти. Януш пропав наче камінь у воду. Жодного сліду, навіть натяку нема. Кримінальний розшук геть із ніг збився.
Вона підозрювала, що Соліні та його колегам просто не під силу ця справа. А кримінальний розшук Януша не зловить.
— Пришлеш по мене авто?
— Ні до чого. Тебе чекатимуть.
— Я нікого не знаю в Парижі.
Соліна засміявся. Тепер його рипіння звучало немов пищання.
— Не турбуйся. Твій татуньо особисто приїхав по тебе.
— Першого вечора нічого не було. У мене принципи.
— Але ж ти з ним переспала.
— Авжеж, урешті переспала-таки. Ти розумієш, певне, про що я…
Троє дівчат зареготали. Шаплен сидів за сусіднім столиком у глибині залу «Джонні». Бар був опоряджений в американському стилі: полаковані дерев’яні панелі на стінах, шкіряні фотелі. Тьмяне світло огортало меблі й ноги дівчат, відкидаючи золотаво-брунатні блищики в гамі Вермера. Шаплен сидів спиною до них і боявся пропустити бодай слово з їхньої балачки. Ті троє цілком відповідали тому типові дівчат, який був йому потрібен. Не повії, просто ладні заробити трохи грошенят за нагоди, а зараз балакають собі про лахи і про чоловіків.
— Ти вже не носиш окулярів?
— Та ні. У мене тепер лінзи. Окуляри надто вже сексуальні.
Кожна їхня фраза вражала його. Йому бракувало досвіду Ноно. І водночас у тій їхній манері змішувати в одному шейкері секс, гроші та наївні сподівання було щось зворушливе.
— Треба попудрити носа.
Шаплен зиркнув через плече і побачив зі спини тендітну постать у темному єдвабному корсажі, що переходив у широку спідницю з чорного тюлю. Навіть зі свого місця він чув, як сопе це диво. Пудра, що про неї згадали, не мала нічого спільного з косметикою.
— Була на вечірці у принца?
— Якого принца?
Дівчата знову балакали.
— Та не знаю, як його звати. З Еміратів.
— А мене ніхто не запрошував… — спохмурніла друга.
— Там була одна з Росії, то, скажу тобі, я ще не бачила такої лярви. Зі шкури вилузувалася, аби бути першою.
— Першою?
— Усі послуги надала за три тисячі євро. А ми потім цілу ніч старалися, щоб у нього знов устав…
Новий вибух реготу. Він замовив собі ще шампанського. Треба було б пригостити дівчат, та йому було не по собі. Що ж, Ноно вже назавжди в минулому.
Панна Коко повернулася вистрибом. І спереду гарна, і ззаду. Зморене личко під чорною шапкою кіс, підстрижених під Клеопатру, випромінювало якусь тваринну зграбність. Якщо придивитися, було помітно, що дурман уже нівечить її: щоки позападали, очі попровалювалися — та врода її, підкреслена темним і заразом сяйливим макіяжем, ще брала гору.
Порівнявшись із Шапленом, вона зупинилась і всміхнулася йому.
— Що, слухаєш, про що ми балакаємо?
— Прошу?
— Годі вже дурника корчити, ти мало в’язи не скрутив, як підслуховував.
Він силувано всміхнувся.
— Я… можна вас пригостити?
— З якого це дива? Ти з поліції?
Запитання ошелешило його. Не пощастило йому їх обманути. Він вирішив грати відкрито.
— Я шукаю Лейлу.
— Яку Лейлу?
— Просто Лейлу.
— Ти її знаєш?
— Ні. Та мені про неї казали.
Клеопатра ніжно всміхнулася йому.
— А ось вона.
Шаплен обернувся і побачив у дверях те саме обличчя, яким милувався на світлинах у Сашиній теці. Сьогоднішній її імідж не мав нічого спільного з гожою дівчиною з дошки пошани. Під пахвою чимала сумочка від «Шанель», плащ із хутряним коміром накинутий на невинну білу муслінову сукню. Це вбрання юної дівчини було гострим контрастом із жагучими хвилями сексуальності, що плинули від її зграбного тіла.