У голові крутилося одне ім’я.
Франсуа Кубела, фахівець, що про нього казала йому Наталі Форестьє.
Тільки він міг допомогти йому, збагнути, захистити.
Ось чому він дочекався ранку.
Він хотів побачити самого професора…
Тепер він ішов парком клініки Святої Анни. Над корпусами в передранньому небі світання боролося з нічною пітьмою. Шапленові ввижалася сутичка двох хижаків. Кров, що заляпала небо, рани… Йому вчувалося люте гарчання над дахами…
Шаплен ішов алеями навмання. У роті пересохло, в шлунку було порожньо. У парку не було ні душі. Грабові алеї витягнулися бездоганною прямою лінією. Голе віття обчикрижене. Темні гладенькі фасади будинків, нічим не оздоблені кути. Усе тут служило за оправу для спотвореного глузду. Якісь чудернацькі дрижаки трясли його всього. Він відчував у кишенях тягар пістолетів, свого ЧЗ і «Зауера», що його назву він прочитав на краю цівки. Угледівши такого пацієнта, поліції не викличе тільки Кубела… Він би дав йому змогу пояснити все. Зрештою, це діло йому трохи і знайоме…
Вулиці мали імена славетних божевільних — Ґі де Мопассана, Поля Верлена, Вінсента Ван Ґога… Він розглядав таблички на стінах будинків, та не знаходив тієї, що шукав. Наталі Форестьє назвала КПРЕ, клініку психічних розладів та енцефаліту. Треба знайти санітара і його запитати, де вона.
Пройшовши іще кілька метрів, він угледів якогось чолов’ягу в комбінезоні, що замітав алею. То був молодик зі світлою борідкою, кучерявою чуприною і такими самими бровами. Махаючи помелом, він і не помітив Шаплена. Інтуїція підказала Арно, що він бачить психічно хворого, якому доручили цю відповідальну працю. Поміж ними було вже декілька кроків. Шаплен хотів був запитати прибиральника, аж той звів на нього очі.
Обличчя його відразу ж засяяло.
— Добридень, професоре Кубело! Давно вже ви до нас не заглядали.
V
Франсуа Кубела
«Тяжкої втрати зазнала і психіатрична спільнота, і мистецький світ. У вівторок, 29 січня 2009 року, на автомагістралі А31, неподалік від кордону з Люксембургом, о 23-й годині загинув Франсуа Кубела. З невідомої причини він не впорався з керуванням і налетів на запобіжну огорожу неподалік від виїзду в північному напрямку з Тьонвіль-Меца на швидкості близько ста сорока кілометрів за годину. Авто відразу ж загорілося. Поки надійшла перша допомога, тіло Франсуа Кубели дуже обгоріло…»
Його аж морозом пройняло. Він і так був страшенно приголомшений відкриттям своєї чергової — і, звісно ж, достеменної — особистості, а тут ще й мусив упоратися зі звісткою про свою загибель.
Охоплений панікою, він біг вулицями Тринадцятого округу, аж знайшов відчинену інтернет-каварню біля станції метро «Ґласьєр». Насилу вмостившись на стільці, він набрав на клавіатурі своє нове прізвище.
Перше покликання в ґуґлі виявилося некрологом, опублікованим у «Монді» 31 січня. Ішлося, звичайно ж, про нього. На двадцять п’ятій сторінці була і чорно-біла світлина небіжчика. То був сам професор, тільки в білому халаті й без декількох зморщок, зате з чарівною усмішкою на обличчі.
Як став він заразом і живим, і мертвим? Перш аніж спробувати просягнути в цю таємницю, він поринув в історію покійного Франсуа Кубели, відомого психіатра і художника, ропочавши з основних дат біографії в чорній рамці:
18 листопада 1971 року — народився в Пантені, департамент Сена-Сен-Дені (93).
1988 рік — почав вивчати медицину.
1992 рік — перші персональні виставки.
1997 рік — опублікував докторську дисертацію з психіатрії про розвиток індивідуальності у близнюків.
1999 рік — почав працювати у спеціалізованому медичному центрі імені Поля Ґіро у Вільжуїфі.
2003 рік — ретроспектива його картин у галереї МЕМО в Нью-Йорку.
2004 рік — став наймолодшим у Франції завідувачем відділення клініки Святої Анни.
2007 рік — побачила світ «Гра різних Я», книжка про синдром множинних особистостей.
29 січня 2009 року — загинув в аварії на автомагістралі А31.
Його припущення підтверджувалися. Кубела десь такого самого віку, як зазначений і у фальшивих паперах. Займався паралельно і психіатрією, і мистецтвом. Не було в нього ні дружини, ні дитини, ні навіть офіційної подруги. Та його усмішка свідчила про те, що йому не часто доводилося потерпати від самотності.
Прийшли спогади, що уривки з них уже зринали в його пам’яті, коли він ішов парком Корто. Зимовий відпочинок на лижних курортах у горах. Вечірки для обраного товариства в розкішній паризькій квартирі. Сутінки на півдні Франції. Кубела провадив забезпечене і блискуче життя без прив’язаностей і зобов’язань. Самотній дослідник чи егоцентричний хижак? Відповідь, певне, десь посередині. Людина, що переконана у своїй науковій і мистецькій спроможності. Він роздаровував себе всім, і нікому окремо.