1997.
Дисертація зробила його відомим. Учень дитячого психолога Рене Заззо, автора праць про близнюків, він роками вивчав пари однояйцевих близнят. Як і Заззо, спостерігав становлення їхніх особистостей у процесі розвитку. Досліджував невидимі зв’язки, що роблять близнят залежними одне від одного. Подібність характерів, однакові реакції й навіть телепатичний зв’язок поміж однояйцевими братами та сестрами, що споконвіку вражало людей. Усе воно належало до сфери Кубелиних інтересів.
Дослідження близнят підводили Кубелу до проблем становлення особистості. Що формує власне «я»? Як утворюється особистість? Як співвідносяться генетичний спадок і соціальний досвід?
Кубелині висновки вразили наукову спільноту. Він відкидав і засадничий принцип психоаналізу («ми те, чого ми зазнали в дитинстві»), і кредо нових нейробіологічних наук («наша психіка зводиться до ряду фізичних феноменів»). Не заперечуючи перспективності цих напрямків для визначення і пояснення особистості кожної людини, Кубела звертався до чогось вродженого і таємничого, що бере початок від якоїсь найвищої потуги, може, і від Бога. Теорія та навмисне виходила за межі раціональних наукових підходів.
Багато хто заперечував цей «базарний спіритуалізм». Та ніхто не піддавав сумнівові якість його досліджень. Наукові праці не заважали його бездоганній кар’єрі психіатра з практикою, спершу у Вільжуїфі, а потім і в медичному центрі Святої Анни в Парижі.
За десять років після виходу дисертації Кубела написав нову книжку, де оприлюднив підсумки своїх досліджень синдрому множинних особистостей. І цього разу публікація спричинила чимало галасу. Передовсім тому, що той синдром у Європі офіційно не визнано. Крім того, Франсуа Кубела в кожній особистості своїх пацієнтів бачив автономну одиницю, наділену власним існуванням, а не вияв того самого психозу. Тут знову звучала думка, що ці особистості вклала в один розум якась найвища сила…
Принаймні одне було тепер йому зрозуміло: не слід дивуватися з того, що науковця так привернув випадок Крістіана Мйоссана і його дисоціативна втеча. У ньому він побачив новий підхід до своїх досліджень. Психіатр, який передніше вивчав близнят і шизофреніків, зупинив свій вибір на «пасажирах без багажу».
Неважко здогадатися, що настало далі. Кубела заходився шукати схожі випадки по всенькій Франції. І натрапив на пацієнта з Лор’яна, що потерпав од реакції втечі, — про нього казала Наталі Форестьє. Він пов’язав поміж собою ті два випадки. Почав розбиратися, досліджувати, і врешті воно припровадило його на сторінку Саша.ком. Він записався до клубу і запізнався з Феліс. Згодом, за нез’ясованих обставин, з нього теж учинили піддослідного щура для клінічних досліджень, які провадив «Метис».
Звісно, про останні Кубелині дослідження у статті не згадувалося — там тільки звучало невисловлене запитання про те, що ж робив психіатр посеред ночі на автомагістралі А31. Справді, як він там опинився? Та відповіді на це запитання не було — в автомобілі загинув інший чоловік…
Кубела довго міркував над тією інсценізацією. Кому належало обгоріле тіло, що знайшли в салоні авто? Іншому піддослідному «Метиса»? Найпевніше, його закатрупили смертельною ін’єкцією, а полум’я приховало справжню причину смерті. Судячи з усього, розслідування тривало недовго. Особа водія сумнівів не викликала: номери, опис, одяг, годинник, уцілілі папери — все вказувало на Франсуа Кубелу. Чому «Метис» так старався? Може, керівники експерименту боялися, що зникнення відомого психіатра приверне більше уваги, ніж те, що зникли звичайні люди?
Він узявся до свого мистецького втілення. Кубела був самоук, тим-то його пошуки й не дали результату. Почав писати картини водночас із вивченням медицини, спершу брав участь у колективних виставках. Перші ж його полотна привернули увагу. То було наприкінці 90-х.
Він поклацав мишею, відкриваючи свої картини. Вони скидалися на автопортрети Нарциса, хоч і геть в іншому контексті. Кубела завжди був присутній на полотні, та губився поміж просторого сюрреалістичного оточення. Порожні майдани у стилі де Кіріко, сцени з античного життя, чудернацька архітектура поза часом і простором. У тих декораціях і блукав Кубела, намальований зі спини. На кожній картині він тримав люстро і потайці зазирав у нього. Тож лице його видно було в двох ракурсах: на три чверті спереду і три чверті ззаду. Що він хотів висловити цим способом «картина в картині»?