— І хто керує тією програмою? Хто її започаткував?
— Якщо тебе цікавлять прізвища, то доведеться тебе розчарувати. Усе воно губиться у владних лабіринтах. Змови і секретні операції бувають раціональними, спланованими і послідовними тільки в історичних романах. А в дійсності панує цілковитий рейвах. Усе точиться сяк-так. Забудь про список винуватців. Що ж до сучасної ситуації, то те, що ти називаєш різаниною, є, навпаки, спроба обмежити втрати. Відітнути руку, яка пропала від гангрени.
Запало мовчання. Чутно було тільки шалене лопотіння зливи. Тепер вони прямували кільцевим бульваром. Місто за дощовою завісою здавалося так само непривітним і безлюдним, як і оті бетонні та сталеві громаддя, що їхні вогні проминали вони в промисловій зоні. Зараза передмість перекинулась і на столицю.
Лишилося з’ясувати ще одне, цього разу вже останнє.
— У зв’язку з цими експериментами були скоєні страшенні злочини. Убивства, що пов’язані з міфологією.
— Це, мабуть, найважливіша проблема програми.
— То ти знаєш?
— «Мотрійка» породила чудовисько.
До такого вона не була готова.
— В одного пацієнта, — провадив він, — препарат розбудив дуже складний потяг до вбивств. Той чоловік розробив цілий ритуал, що базується на міфах. Та ти й сама це знаєш.
— Ви з’ясували, хто він?
— Облиш, ти й сама це знаєш. Ми всі це знаємо. Його треба затримати і знищити, поки ситуація ще геть не вийшла з-під контролю.
Ось у чім річ. Вони призначили винним Фрера. Він не просто один із занесених до чорного списку. Ні, він той, кого треба вбити передовсім. Вона опустила шибу, і в обличчя їй бризнув дощ. Тепер вони котили понад Сеною. На вказівнику був напис: «ПАРИЖ-ЦЕНТР».
— Зупини тут.
— Ми ще не дісталися до твого готелю.
— Ніколя, — заволала вона, — зупини, а то я вистрибну на ходу!
Помічник зиркнув у люстерко заднього огляду. Його бос кивнув. Ніколя звернув праворуч і загальмував. Вона вибігла з авто і стала на вузькій стьожці хідника. Повз неї швидкісним шосе з ревом гнали автомобілі.
Замість прощання вона схилилася до вікна і крикнула крізь густі цівки дощу:
— Убивця не він!
— Здається мені, ця справа стала для тебе надто вже особистою.
Вона зареготалася.
— І це кажеш мені ти?
Той квартал видавався йому схожим на магнітний полюс. Ото такий пункт на мапі, що здатний притягувати до себе бурі, убозтва і відчай. Він вийшов із таксі біля в’їзду до завулка, перед будинком номер п’ятдесят чотири на вулиці Жана Жореса. Пацьорки дощу, наче кулі, били по бруківці. З-під ніг ляпала вода. Шаплен ледь-ледь бачив, що коїлося довкруги. Ударив грім, і блискавиця осяяла будиночки, що розсипалися на узгір’ї пагорба.
Кубела побрався під гору. І з кожним кроком дедалі виразнішою ставала пустка, що панувала в цій місцевості. Мокрими парканами і гнилими живоплотами оточені стояли хати, які позападали в землю. На дощечках від руки були понаписувані номери. За огорожами шалено валували пси. Із калюж стриміли опори електромережі, що скидалися на шибениці.
З некролога він дізнався про своє скромне походження. Але те, що він тут угледів, виявилося ще гіршим. Він ріс у страшенних злиднях, яких, як йому здавалося, давно вже немає на світі, в бідності нетрищ, пустищ, гетто без електрики і водогону. Мало не вродився під возом у родині невідомих слов’янських утікачів.
На середині узгір’я асфальтове покриття урвалося. Долі у багні валялися залізяки, іржаві кухонні плити, уламки старих авто. Кубела відчув, як його помалу охоплює страх полохливого буржуа. Він нітрохи б не здивувався, якби замість рідної домівки виявився повіз, де сидять обдерті беззубі цигани.
Та тридцять сьомий дім виявився цегляною хатою, замизканою за ті десятиліття забуття. Він бовванів на вершині пагорба, а довкруги були тільки кролячі нори та стебла височенного пирію. Дощ шмагав по деревах, по землі, по огорожі, неначе місив кім’ях сірої глини. І тільки червоний дах сяяв, неначе свіжа рана.
Зачинені віконниці та запустіння свідчили, що тут давно вже нікого не було. Його матінка перебралася кудись. Якщо взяти до уваги цей пейзаж, важко було повірити, що вона зараз відпочиває на Лазурному березі. Хіба що стала отримувати прибуток від публікації його творів.
Він переступив іржавого дрота, який обгороджував ту ділянку, і несамохіть зачепив дзвіночка, що задзеленчав під шаленим дудонінням дощу. Садок розміром кілька квадратних метрів, де тепер лише скати валялися та шматки цегли, тільки посилював враження, що тут сама руїна. Грузнучи в багні, Шаплен дістався до ґанку під дірявим дашком. Навіть сюди забивали хльосткі цівки дощу.