Він мимоволі натиснув дзвінка біля дверей. Ніхто не відгукнувся. Задля годиться він постукав по козирку з кутого заліза, що був над дверним вічком. Ізсередини не чутно було ні звуку. Узявши якусь залізяку, він виламав віконниці на вікні ліворуч од себе. Тим-таки шворнем ударив по шибі, й вона, брязнувши, розсипалася на друзки. Він уже почав звикати до цього звуку.
Узявшись за раму, він озирнувся. Довкола нікого не було. Він заліз до хати. Усередині була пустка. Йому подумалося мимохідь, що мати, певне, вмерла після його загибелі. Зрештою, все, що йому відомо, він дізнався зі статті в торішньому числі «Монду».
Передпокій. Кухня. Вітальня. Ні меблів, ні лампи, ні штор. Брунатні стіни, що вкрилися пліснявою. Виламаний паркет, із-під якого стриміли лаги. На кожному кроці під ногами щось хряскало. Бігали здоровезні таргани, завбільшки як жолуді. І він знав, що ходить зараз будинком, де минуло його дитинство. Неважко уявити, як відчайдушно він намагався вирватися із цієї діри, завойовуючи дипломи та звання.
Він здобув перемогу не лише в соціальному та матеріальному аспектах. Вивчаючи психіатрію, він хотів змінити саму якість свого розуму, своїх амбіцій, свого побуту. А ще він знав, що ніколи не зневажав батьків і їхню фізичну працю. Навпаки, його волю підтримувала вдячність і намагання взяти реванш. Він хотів витягти батьків із цього багна. І винагородити за їхнє життя на задвірках суспільства. Може, він придбав їм інший дім? Він нічогісінько не пам’ятав.
Східці. Дерево геть струхло, стало гниляччям. Під ногами чвакало зеленкувате багно, якісь комахи розбігалися в сутінках навсібіч. Він узявся за поруччя, остерігаючись, щоб вони не поламалися в його руці. Та вони ще трималися. У нього промайнула безглузда думка, що дім приймає його і хоче, щоб він дістався до мети.
Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.
Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.
Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.
Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.
Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.
Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…
Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.
Його доля мала якусь гірку логіку.
Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.
І скінчилося повними коробками в Пантені.
Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.
— Стули писок, Соліно. Це тільки я.