Кубелі трапилася світлина. Його батьки після прибуття до Франції в 1967 році на еспланаді Трокадеро. Патлаті гіпі у кльошах, у них було щось сільське, якась необтесаність, що нагадувала про рідну Сілезію. Францишка була тендітною молодою жінкою, білявою і ніжною. Вона скидалася на дівчат, яких фотографував Дейвід Гамільтон. Анджей відповідав іншому шаблонові: польський лісоруб. Чуприна по плечі, распутінська борода, густі брови. Його кремезне тіло обпинав почовганий оксамитовий піджак. Обоє утікачів з любов’ю обнімали одне одного за плечі, ладні розпочати нове життя на чужині.
З інших документів Франсуа мало що пощастило дізнатися про повсякденне життя батьків. Хіба що Анджей Кубела виявив неабияку майстерність в отриманні різних видів соціальної допомоги. Здобувши у Франції статус політичного втікача, він улаштувався на підприємстві, що виконувало громадські роботи. У 1969 році, після першої виробничої травми, йому дали пенсію з інвалідності. За кілька років він оформив для дружини допомогу «у зв’язку з психічним розладом». Крім того, він домігся різних виплат від держави — Анджей жив на соціальні виплати, хоч напевно й далі трохи заробляв на будовах.
Франсуа узявся до паперів, що стосувалися його самого. Навчання в початковій середній школі в Пантені. Медичний факультет й інтернатура в Парижі. Працювати в студентські роки йому не довелося. Франсуа виріс татковим синком. Великий комбінатор Анджей поставив усе на сина, і Франсуа відплатив йому з горою. Від першого класу до захисту докторської дисертації він здобував тільки найвищі оцінки.
На самісінькому дні виявилася велика плеската коробка з-під торта чи пирога із сюрпризом на день Богоявлення. Тут зберігалися газетні вирізки і світлини, розташовані в зворотному хронологічному порядку. Перші конверти стосувалися 2000-х років: наукові статті, відгуки про його праці, часом зі світлиною. На них Кубела був тим-таки успішним науковцем з чорною чуприною та чарівною усмішкою…
В інших конвертах були тільки світлини. У 1999-му на них пишався п’яненький Кубела в оточенні так само п’яних друзяк. Святкування успішного закінчення інтернатури. На світлинах 1992 року Кубела був ще молодший, самотній і усміхнений. З наплічником під пахвою він стояв перед медичним факультетом Пітьє-Сальпетрієр. У футболці «Лакост», у левісах-501 і моднячих мокасинах. Вишуканий молодий студент, який втратив усі зв’язки зі своїм робітничим корінням.
1988 рік. Сімнадцятирічний Кубела з батьком. Батько вищий на цілу голову, цього разу з акуратною зачіскою і підстриженою бородою. Обидва усміхаються в об’єктив. Зрозуміло, що вони добре ладнають між собою і в доброму гуморі.
Кубела витер сльози і вилаявся. Та не від печалі. Він плакав од люті. Від розчарування. Навіть побачивши ці світлини, він нічого не згадав. За два тижні, які минули від його втечі, він воював із зарізяками, міняв особистості, гнався за вбивцею, боявся, що він і сам той убивця. Він пройшов через усе це, чіпляючись за надію, що, відкривши свою достеменну особистість, віднайде і пам’ять.
Та він помилявся. Помилявся від самісінького початку. Він — вічний «пасажир». Кінцевого пункту призначення не існує. Він віднайшов свою первинну особистість, та ця мета виявилася лише етапом. Незабаром він знову втратить пам’ять. Сфабрикує собі нову особистість, а потім утямить, що він не той, ким себе вважає. І розслідування розпочнеться наново, з тією ж таки надією віднайти своє достеменне «Я».
Та цього «Я» більше нема.
Франсуа назавжди згубив його.
Він узявся до дитячих світлин.
Тринадцятирічний хлопець в кімоно для занять дзюдо усміхається в камеру. Він не може приховати виразу самотності та невловної тривоги, що помітний і на його пізніших світлинах. Тут цей сум аж надто впадає в око. Одна деталь: на цій світлині чуб у нього ще світлий. Колір волосся в Кубели змінився з настанням статевої зрілості.
1979-й. Восьмирічний Франсуа на Тронному ярмарку. Сорочка на широких плечах, штани, зібрані на кісточках, білі шкарпетки — повна форма 80-х років. Застромивши руки в кишені, хлопчина всміхається на тлі каруселей та атракціонів тією ж таки неуважною, трохи сумною і ненав’язливою усмішкою.
1973-й. Тут його підтримує матінка. Певне, одна з останніх світлин, перед тим як її відправили до психлікарні. Вона схилила голову, тож обличчя її не видно, та пильний погляд її дворічного сина осяває всю світлину. В глибині його очей видніє та сама сонячна печаль.