Сімоніс робив портрети сучасників. Музик, акробатів, а також біржових маклерів, секретарів, агентів із продажу нерухомості — вони були вбрані в сучасні костюми і вихоплені світлом, що неначе струмувало з ХІХ століття. Це справляло суперечливий ефект: вас наче відкидало в невизначене майбуття, з якого теперішність буде здаватися давно минулою добою, що застаріла на століття з гаком.
— А ви що тут шукаєте?
Перед нею стояв розлючений гладкий фотограф. Вона згадала, що в неї нема поліційного посвідчення. Трохи розгубившись, вона глянула на товстуна. Майже два метри на зріст, важить напевне понад сто десять кілограмів. Велет, який не відмовляв собі в життєвих утіхах і до п’ятдесяти років скидався швидше на гору сала, ніж на мармурову стелу. На нім була чорна водолазка і бахматі джинси, схожі на лантух для картоплі. Вона второпала, нащо йому високий комір — він затуляв жаб’яче підгорля.
Сімоніс узявся кулаками в боки.
— То що, і далі мовчатимемо?
Опинившись у глухому куті, вона силувано всміхнулася.
— Перепрошую. Я Анаїс Шатле, капітан поліції.
Така заява завжди діяла немов удар. Чолов’яга напружився і конвульсивно ковтнув слину. Його подвійне підборіддя надулося, потім сіпнулося, наче тіло страшенного давуна, який щойно заглитнув газель.
— Не турбуйтеся, — докинула вона. — Мені просто треба дещо дізнатися про техніку дагеротипа.
Сімоніс розслабився. Плечі його опустилися. Підгорля охляло. Намагаючись перекричати гуркіт дрилів і молотків, він почав давати технічні пояснення, яких вона не слухала. Подумки вона дала йому хвилин із п’ять на балаканину, а потім хотіла перейти до діла.
Поки він ото балакав, вона зважувала всі «за» і «проти». Міг він бути вбивцею? Сили йому не забракло б, та не дуже він меткий. Неважко було уявити, як він одчикрижує голову бугаєві чи каструє волоцюгу, але… П’ять хвилин спливло.
— Вибачте, — урвала вона його, — як ви гадаєте, скільки дагеротипістів у Франції?
— Нас усього кілька десятків.
— А точніше?
— Понад сорок.
— А в Іль-де-Франс?
— Либонь, десятків зо два.
— Ви не могли б мені дати списка цих людей?
Гладун схилився до неї. Він був вищий од неї сантиметрів на двадцять.
— Навіщо?
— Ви, мабуть, бачили, як у кіно поліцаї ставлять запитання. Але самі на них ніколи не відповідають.
Він помахав пухкою рукою.
— Вибачте, а у вас є ордер чи щось таке?
— Ордер буває лише в бухгалтерії. Якщо ви маєте на увазі постанову з підписом слідчого судді, то в мене її з собою нема. Я можу прийти з нею ще раз, та час мій дорого коштує, і, обіцяю, ви заплатите мені за кожну втрачену хвилину.
Він знову глитнув. Травний процес давуна поновився. Він тицьнув пальцем кудись углиб зали.
— Тоді я мушу видрукувати списка у моєму кабінеті.
— Ходімо.
Сімоніс роззирнувся довкруги. Робітники працювали й не звертали на нього жодної уваги. Дрилі свердлили. Шліфувальні машини шліфували. У повітрі стояв дух розпеченого металу. Фотографові вочевидь не хотілося покидати виставку, та він таки подався до заскленої комірки в кінці зали. Анаїс пішла за ним.
— Майте на увазі: не всі дагеротипники — члени мого фонду.
— Та я так і думала, але, гадаю, ми щось придумаємо, щоб їх вистежити. Зв’яжемося з постачальниками матеріалів, якими вони користуються.
— Ми?
Вона підморгнула йому.
— А вам хіба не хочеться погратися в детектива?
Давун знову сіпнувся. Вона взяла це за згоду.
За годину в неї вже був досить вичерпний перелік дагеротипників Парижа, паризького регіону й усієї Франції. Зіставивши відповіді постачальників з членами фонду, вони налічили вісімнадцять мистців в Іль-де-Франс і понад два десятки в інших регіонах. Анаїс подумала, що до завтрашнього вечора встигне відвідати всіх мешканців Іль-де-Франсу. А далі видно буде.
— Ви з усіма знайомі?
— Майже, — буркнув фотограф.
— Кого б ви запідозрили у цім переліку?
— У чому?
— У вбивстві.
Він задер брови, потім щоки його заходили ходором.
— Ні, ніколи в житті.
— А хтось із них знімає сцени насильства?
— Ні.
— Може, щось пов’язане зі збоченнями чи міфологією?
— Ні. Безглузді запитання. Адже йдеться про дагеротипи?
— Атож.
— Ця техніка потребує довгої непорушності об’єкта. Рух у такий спосіб не зняти.
— А я такі об’єкти й мала на увазі. Трупи.
Сімоніс насупився. Анаїс ступнула вперед, змусивши його притулитися до скляної перегородки.