Центр Філіппа Пінеля займав понад тридцять гектарів.
Поминувши перші ворота, Кубела довгою алеєю, понад якою росли дерева, дістався наступного муру, що скидався на червоно-брунатну твердиню.
Уночі він так і заснув поміж паперів і знімків УЗД. Йому навіть забракло сили вимкнути світло. І йому знову марилися зародки, що борюкалися в хащах кровоносних судин. Коли він прокинувся, весь мокрісінький від поту, було ще темно. Тільки електричне світло пливло довкола нього, наче прогіркле затхле масло. Хоч усеньке тіло боліло, а в голові був справжнісінький рейвах, він буцім об’явлення зазнав, усвідомивши, що ніякого поступу в розслідуванні не буде, поки він не повернеться до своїх витоків, тобто до матері. На Північному вокзалі він сів на потяга до Ам’єна, потім на таксі дістався до медичного центру, розташованого в Дюрі, на околиці префектури Пікардія.
Другий мур. Навіть психіатра, що звик до таких закладів, вразила товщина тутешніх мурів. Здавалось, у них можна було цілі тунелі пробити. Центр був споруджений у вигляді прямокутника довкола каплиці та складався з кам’яниць різної величини, скидаючись на справжнісіньке місто. Вокзал, мерія, крамниці… Кубела не став заходити до приймальні, а спробував зорієнтуватися за табличками. Та марно. На корпусах видніли тільки номери — ні відділення на них не значилося, ні кого тут утримують.
Він навмання подався вперед. На алеях не було жодної душі. За понад сторічну історію в цих спорудах чимало попереробляли, та сам дух лишився незмінний. Фасади без архітектурних оздоб, фронтисписи з латинськими написами, стрілчаті арки, що відкидали тінь. Усе надійно, як у клініці Святої Анни.
Із-за хмар виглянуло сонце. Зимове сонечко, тьмяне і ледь тепленьке. Той затамований жар сонця перегукувався з його гарячковим станом. Від хвилювання його аж трясло. Не вірилося, що ось-ось він зустрінеться з матір’ю. Та думка тривожила його, проте водночас він почувався наче закутий у панцир. Його пам’ять була наглухо замурована, немов оті цегляні мури, що оточували його.
Аж йому зустрілися дві медсестри. Він пояснив, що прийшов відвідати свою матір, яка перебуває тут уже хтозна-відколи. Вони перезирнулися: Кубела був у пожмаканому вбранні й не голився зо дві доби, тож швидше скидався на їхнього пацієнта, ніж на відвідувача. Не кажучи вже про те, що син, у якого мати так довго лежить у божевільні, не може не знати, як її знайти. Її прізвища вони не знали: тут понад п’ять сотень хворих. Вони пояснили, що сьомий корпус, де лежать хронічні навіженці, розташований на заході, за три блоки.
Кубела подався далі, відчуваючи спиною їхні пильні погляди. Що ж, могло бути й гірше. Понад усе він боявся, що його впізнають. Напевне під час свого офіційного існування він регулярно відвідував матір і персонал корпусу знав, що він загинув. А може, хтось із санітарів бачив його фото в телевізорі?
Сьомий корпус. Він відразу ж упізнав ґратчасту огорожу і двері з особливим подвійним засувом, що були зазвичай у місцях, які призначалися для небезпечних пацієнтів. На його дзвінок вийшла молодиця з могутніми плечима і неприступним виглядом. У її погляді нічого не промайнуло. Вона не впізнала його. Він назвав материне ім’я. Францишка Кубела справді перебуває в цьому корпусі. Медсестра працює тут нещодавно.
Крізь ґрати він пояснив, чому так довго не провідував свою матір, попутно вигадуючи закордонні відрядження та іншу нісенітницю. Він боявся, що та молодиця вимагатиме в нього посвідку особи. Щоб пошити її в дурні, він вкинув у балачку декілька психіатричних термінів, і вони таки стали в пригоді. Медсестра відчинила двері.
— Я проведу вас, — безапеляційно заявила вона.
Вони пройшли алеями, оточеними моріжками і віковічними деревами. Голі віти скидалися на видерті електричні дроти. Дорогою їм трапився з десяток пацієнтів. Слиняві роти, зашерхлі губи, мляві погляди, безвільно опущені руки. Усе як завжди.
— Ось вона, — збавивши ходу, сказала медсестра.
Кубела угледів постать, яка сиділа на лаві, загорнувшись у яскраво-блакитний пуховик. Лице затуляли пацьорки жорстких брудних кіс, тож його й геть не видно було. На ногах у неї були білі реперські кросівки з грубими, немов аж пружинистими підошвами.
Він попрямував до тієї почвари. Медсестра йшла за ним услід.
— Дякую, тепер ви можете покинути мене.
— Ні, я мушу вас супроводжувати. Такі правила. — Медсестра усміхнулася, намагаючись пом’якшити відмову. — Вона небезпечна.