Та Анаїс уже спускалася східцями.
Він з’ясував, який гінеколог приймав пологи у Францишки.
Але той уже помер.
Шукав акушерку, що асистувала йому.
Вона зникла.
Хотів зайти до Пантенської мерії, щоб зібрати відомості в архіві актів громадянського стану.
Та суботами мерія зачинена.
Повернувшись до своєї хати, він знову і знову переглядав папери, аж вони вже почали розсипатися тлінню в його руках. Він зазначив одну деталь: на останніх висновках, у правому горішньому куті, були вказані прізвища тих, хто отримав копії документів. Зокрема, і психіатра, колишнього екстерна паризьких клінік Жана-П’єра Туанена, директора диспансеру імені Ескіроля. Кубела здогадувався, що на п’ятому місяці вагітності у Францишки вже була геть розладнана психіка. Довелося звернутися до фахівця.
Кубела заходився шукати Жана-П’єра Туанена і дізнався його адресу. Як і раніше, той жив у Пантені, на вулиці Бенжамен-Делессер. За кілька вулиць від його власної нори. Він подумав, що це добра прикмета. Може, психіатр щось пригадає.
Франсуа подався туди пішки, попрямував попід мурами, звівши коміра і застромивши руки в кишені. Пародія на нишпорку. Тихенько повторював свою легенду. Його матінка марить. Насправді в 1971 році його брат-близнюк уцілів. Францишка анонімно відмовилася від дитини. Відринула її. Покинула. Після зустрічі із психіатром він так чи інакше вийде на слід свого брата і дістанеться до нього. Злапає його так само, як той зацькував Кубелу, учинивши його серійним убивцею.
Поминувши лабіринт похмурих вуличок і будинків, він нарешті знайшов металеву огорожу. Звівся навшпиньки. У садку на коліна опустився дід, який обрізав ножицями кущі. Здавалося, він геть поринув у своє діло. Чи згадає він бодай щось? Адже він таки остання людина на землі, яка знає, що саме сталося в день народження Кубели.
Франсуа натиснув дзвоника. Минула хвилина. Він знову зазирнув за огорожу і побачив, що дід так само старанно працює. Подзвонив знову, тепер уже наполегливіше. Аж садівник звів голову, озирнувся на хвіртку і зняв навушники — виявляється, він працював під музику. Кубела помахав йому рукою з-за ґрат. Устромивши ножиці в землю, той звівся на ноги. Високий, кремезний, він трохи горбився. Убраний у бахмату теплу куртку, яку накинув на замурзаного землею комбінезона, гумові чоботи, рукавички і стару панаму. Аж ось він пішов відчиняти двері.
— Перепрошую, — всміхаючись, сказав він. — Я вас не чув.
Йому було за сімдесят, але очі були жваві й меткі. Разюче лице у стилі Пола Ньюмена пооране численними зморшками, наче кожен рік залишав карб на цій видубленій шкірі. Сріблясті пасма, що стирчали з-під панами, лисніли у тьмяному вечірньому промінні, іскристий погляд, здавалося, оточував його світляним покотьолом. Від нього пахнуло розворушеною землею й інсектицидами.
— То це ви і є Жан-П’єр Туанен?
— Авжеж, це я.
— Мене звати Франсуа Кубела.
Дідуган скинув рукавичку і простягнув йому руку.
— Вибачте, ми знайомі?
— У 1971 році ви лікували мою матір, Францишку Кубелу. Вона чекала двох близнят, із яких міг уціліти тільки один.
Туанен просунув під панаму два пальці й почухав голову.
— А певно, Кубела… Давно це було.
— Мені тридцять дев’ять. Можна мені… Ми можемо побалакати про це?
— Авжеж, — сказав дідуган, впускаючи його. — Заходьте, прошу вас…
Кубела попрямував за господарем і опинився в саду, де занедбаність була ознакою продуманого стилю. Над підрізаними кущами хилилися дерева, а ямки, що наче завмерли в очікуванні, перемежовувалися низькими кущами. Усе мало цілком природний вигляд і заразом було пречудово влаштоване. Такий собі рослинний дендизм.
— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!
Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.
— Кави?
Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.
— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.
— Хіба ви не живете в Пантені?
Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.
— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.