Хто ж заходив до кімнати?
Хто знав про цей притулок?
Він вимкнув прожектора і ввімкнув горішнє світло, не таке разюче. Зачинив вікно. Руки й ноги насилу слухалися його. Всеньке тіло боліло. Це і лякало його, і заспокоювало. Якщо тут побував хтось інший, то сам він не може бути вбивцею. Певне, існує якесь пояснення…
Поринувши в роздуми, Кубела не відразу збагнув, що в кімнаті лунає дзвінок. Свого мобільника він вимкнув, та й мелодія була незнайома.
Він облишив камеру і заходився шукати телефона, наступаючи на розкидані лікарські звіти, світлини й ламіновані знімки, що валялися в мокрій тирсі.
Нарешті він угледів мобільника долі, біля килимка.
— Алло?
— Слухай мене уважно.
— Хто ви?
— Кажу ж, слухай мене. Глянь у вікно.
Кубела перехилився через потрощену раму. Дужий нічний вітер обляпав його дощовими бризками. Щось негаразд. Надто вже тепло. Геть не те, як удень було.
— За хвірткою в тебе припаркована «ауді».
Кубела угледів чорного кузова. Авто лисніло під дощем. Він вирішив не замислюватися над тим, що відбувається. Ану ж бо воно мариться йому?
— Ключі в замку. Рушай і їдь до мене.
— Куди?
— У Ла-Рошель.
Кубела не міг і слова сказати. У нього стиснулося горло. У голові, наче в калейдоскопі, замигтіли світляні картинки. Якісь кшталти, візерунки з барвистого скла, та жодної доладної думки.
Врешті промовив:
— Нащо це мені?
— Задля неї.
І тоді він почув стогін. Глухі зойки. Кляп у роті. Кров у нього на сорочці.
— Хто це?
— Я прозиваю її Еврідікою. Але ти знаєш її як Анаїс. Анаїс Шатле.
У його мізках шалено завищали гальма. Гуркіт гелікоптера, бахкання штурмових гвинтівок, скрегіт смерті.
— Ти брешеш, — переходячи на «ти», сказав він. — Анаїс у в’язниці.
— У тебе задавнена інформація, синку.
Синку. Десь він уже чув цей неквапливий низький голос. Та ніяк не згадає де ж…
— Що ти вчинив з нею?
— Нічого. Поки що.
— Дай їй телефона. Мені треба з нею побалакати.
Глухий регіт. Мурчання ситого котяки.
— Вона не може розмовляти. У неї горять вуста.
— Що ти вчинив з нею, мерзотнику?!
— Виїжджай на шлях до Ла-Рошелі. Я зателефоную тобі.
— Заради Бога, хто ти?
І знову хихотіння.
— Я той, хто створив тебе.
На магістралі А10 він незабаром звернув увагу на чудернацькі зміни в атмосфері. Пориви вітру шалено гойдали авто. Дерева на узбіччі звивалися в шалених корчах. У салоні ставало дедалі тепліше. Що діється? На шосе не було нікого, крім нього.
Він увімкнув радіо.
І перші почуті слова пояснили все.
— Через наближення урагану «Ксінтія» у департаментах Приморська Шаранта, Вандея, де Севр і В’єна оголосили червоний рівень тривоги. Існує реальна загроза для життя. Можливі повені, обриви електромереж, руйнування. Сьогодні ввечері пориви вітру сягнули ста п’ятдесяти кілометрів за годину, і…
Кубела стиснув кермо. Тільки цього бракувало. Втрутилися небесні сили. Хоча з чого тут дивуватися? Ця історія від самого початку писалася під знаком богів. «Я той, хто тебе створив».
Кубела простягнув руку і перемкнувся на іншу радіостанцію.
— Його чекали, й ось він прийшов. Від 23 лютого служба «Метео-Франс» сповіщала про зону зниженого атмосферного тиску, розташовану в самісінькому осерді Атлантики і здатну обернутися ураганом. 25 лютого супутник «Евметсат» сфотографував еволюцію цієї атмосферної депресії, що дедалі поглиблювалася над морем у районі португальського архіпелагу Мадейра…
Буцім коментуючи почуте, авто знай ставало дибки і переплигувало зі смуги на смугу, здригаючись у корчах, які відразу ж гамувала невидна рука. Кубела витискав із двигуна понад двісті кілометрів за годину. Він зиркнув на індикатори панелі приладів. Його авто було дивом науки і техніки, та в руках природи воно стало іграшкою.
— Депресія здійнялася із субсахарського краю і стала позатропічним циклоном, що вибухнув 26 лютого над Канарськими островами, викликавши перші руйнування. Тепер «Ксінтія» вже шаленіє над континентом. Спека — ознака її наближення. Двадцять п’ять градусів посеред зими над Баскським узбережжям — це вже не потепління, а кінець світу!
Своїм пафосом коментатори нагадали йому євангелістів, що проголошують слова Апокаліпсису. Якщо тільки він не приписує їм тих слів і проклять, яких вони не вживали. Він був такий збуджений, що мізки його просто-таки викручували фрази, наче розпечені до білого жару шворні.