Залишалося проїхати ще двісті кілометрів, і йому здавалося, наче мчить він прямісінько в пащу якогось чудовиська. Може, ліпше зупинитися? Заховатися в готелі й дочекатися затишшя? Про це й думати годі. Тон Голосу не потребував коментарів. Хто такий убивця? Як він загарбав Анаїс у заручники? Коли вона вийшла із в’язниці? Либонь, продовжувала розслідування і запхнула носа туди, куди він їй не влазив? Яку оборудку запропонує йому вбивця? А головне, де ж він чув той Голос?
Він поминув Тур і звернув до автозаправної станції. Намет над нею трясся, насилу втримуючись на опорах. Щити повиривало. Уздовж паркувального майданчика шалено лопотіли дерева, скипаючи чорним пінявим буруном. Тільки помпи, здавалося, міцно трималися за асфальт. Йому вистачало палива, щоб дістатися до Ла-Рошелі, та хотілося відновити зв’язок із людським світом.
Та він помилився адресою. На стоянці не було жодного авта. За ще освітленими вікнами супермаркету — жодної тіні. Загальмувавши перед деренчливими шибами, він урешті розгледів кількох людей у червоних одностроях: жінки у фартухах, чоловіки в робах. Вони поспішно пакували речі.
— Ви з глузду зсунулися, якщо їздите в таку погоду? — запитала якась із жінок, коли він увійшов досередини.
— Буря застала мене в дорозі.
Вона замикала касу за прилавком.
— Ви не чули радіо? Оголосили червоний рівень тривоги.
— Доведеться їхати далі. Мені треба в Ла-Рошель.
— В Ла-Рошель? Ви не бачите, як скаженіє буревій? Уявіть собі, що коїться на узбережжі! Зараз там, либонь, усе вже затопило…
Кубела не слухав далі. Йому не потрібна Кассандра, щоб підбадьоритися. Він знову вирушив у дорогу, почуваючись міфологічним героєм, що не може опиратися фатумові.
О третій ночі він дістався до магістралі Н11. Щоб подолати чотириста п’ятдесят кілометрів од Парижа до Ла-Рошелі, йому довелося їхати шість годин. Непогано. Не встиг він зрадіти, як линув дощ. За мить злива перекреслила краєвид, немов хотіла знищити його, зітерти з лиця землі. Дощові цівки хльоскали по вікнах, стукали по капоту, ляпали зусібіч, згори і знизу.
Він не міг розгледіти вказівників. Згадав про навігатора, але як зупинити авто, знайти інструкцію і ввести дані? Усе довкруги було розмите, все пливло. Він подумав, що на світі, крім нього, певне, і людей не лишилося, аж помітив попереду чиїсь фари. Їхній вигляд заспокоїв його, проте ненадовго. Авта задкували, з’їжджали на узбіччя, мало дзиґами не крутилися. Люди згубили контроль за реальністю.
Зненацька вказівник «Ла-РОШЕЛЬ, 20 КМ» злетів, наче залізне крило, і врізався в його капот. Слава Богу, обійшлося тріщиною в шаруватому лобовому склі. У дах стукотіли гілляки й камінці. Та він уперто їхав уперед. Пітьма стала суцільним потоком уламків і друзок.
Аж попереду немов диво постало місто. На однаковій відстані замигтіли вогники. Будинки двигтіли. Дахи рипіли. Часом надвір вибігали перелякані люди. Намагалися закріпити супутникову антену, захистити шибки в авто, зачинити віконниці… Хоробро, але марно: природа брала своє.
На пасажирському сидінні задзеленчав телефон. Крізь квиління бурі Кубела насилу почув його. І відповів не з першої спроби.
— Алло?
— Ти де?
— У Ла-Рошелі.
— Чекаю тебе на базі підводних човнів у Ла-Паллісі.
Тепер Голос звучав гучно, неначе під церковним склепінням. За ним чутно було потужний настирливий гуркіт. Подих розлюченого моря.
— Що це таке?
— Бункер біля в’їзду до торговельного порту. Ти не пропустиш його.
— Я не знаю Ла-Рошелі.
— Якось упораєшся. Прямуй уздовж споруди зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені. Чекаю тебе.
Він поїхав прямо і дістався до Старого порту. Перше, що він виразно розгледів, було інформаційне табло зі світляними літерами: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ О 22-й ГОДИНІ. ПОВЕРТАЙТЕ НАЗАД». Кубела рушив бульваром, потім уздовж якоїсь гавані, певне, то була пристань для яхт. Корпуси суден гупали один об один. Щогли грюкали одна об одну. Трохи далі кількаметрові буруни з ревом розбивалися об набережну.
Кубела ніколи не бачив такого. Вітер, море і нічна пітьма роздирали місто на клапті. Вода заливала берег, бруківку і хідники. Кубела не зупинявся. Як знайти базу підводних човнів? Подумавши, він вирішив їхати попід доками. Якщо пощастить, йому трапиться якийсь вказівник. І тут, у просвітку поміж двірниками, він побачив те, що й уявити було неможливо: три постаті, які брели проти вітру по коліна у воді.
Видиво зникло. Може, він марить… Тієї ж миті авто занесло і воно вдарилося об хідник. Те зіткнення змусило його діяти. Поштовхом плеча розчахнув дверцята, і його відразу всотав гарячий вихор. Кубела вже забув про спеку, і воно захопило його розполохом. Світ розжарився. Здавалося, ось-ось вибухне самісіньке ядро планети.