Убивця зупинився за декілька кроків од бранки. Опустив балона і простягнув до неї руку. Кубела подумав було, що Туанен зараз скине з неї каптура. Та дідуган замість того задер їй рукава. Мокра шкіра дівчини була вся в шрамах од ран, яких вона сама собі завдала.
У Кубелиних мізках сяйнула згадка про їхню коротку вечірку в Бордо.
«Ви певні, що не хочете відкоркувати мою пляшку?»
Зап’ястя бранки були скручені хомутом. Здавалося, вона прокидається. Вона вовтузилась, і кожен її порух виказував її виснаження, кволість або наркотичне сп’яніння.
— Ти накачав її наркотиками?
— Звичайне заспокійливе.
— Вона поранена?
— Ні.
Кубела розгорнув куртку, виставив напоказ закривавлену сорочку.
— А це що?
— Це не її кров.
— А чия?
— Яка різниця? Кров скрізь.
— У неї кляп у роті?
— У неї склеєні губи. Дуже стійким хімічним клеєм.
— Мерзотник!
Він кинувся на Туанена. Той затулився пальником.
— Нічого страшного. Їй допоможуть, щойно ти звідси вийдеш.
— То ми вийдемо відсіля?
— Усе залежить від тебе.
Кубела провів рукою по чолу. Дощові ляпки і тирса перемішалися на його шкірі, обернувшись солоним брудом.
— Чого тобі треба? — нарешті запитав він.
— Щоб ти вислухав мене. Задля початку.
— Я зустрів твою матір у 70-му році у себе в диспансері. Я завідував лікувальним центром, чимось середнім поміж притулком і психлікарнею. Францишка з чоловіком утекли з Сілезії. У них не було й сантима. Анджей гарував на будовах. Францишка лікувалася від психічного розладу. Потім казали, ніби вона зсунулася з глузду під час вагітності, та то брехня. Можу тобі сказати, що вона була хвора ще до цієї історії…
— На що вона хворіла?
— На все відразу. Біполярний розлад, шизофренія, депресія… І все це гарно присмачене католицькою вірою.
— Ти її лікував?
— Робота в мене була така. Та передовсім я її використовував для своїх дослідів.
У Кубели аж серце впало.
— Яких іще дослідів?
— Я типове породження 70-х. Покоління психотропних препаратів, антипсихіатрії, відкриття притулків для хворих на голову… Тоді вважали, що хімія — майбутнє психіатрії. Усе будуть лікувати пігулками! Одночасно з працею психіатра я заснував дослідницьку лабораторію. Нічого надзвичайного. У мене не було коштів. І все ж таки я майже випадково відкрив дію одного препарату. Попередника ДКР97, який мені пощастило синтезувати.
— Що це?
— Препарат протоколу «Мотрійка».
— Що ним лікували за тієї пори?
— Нічого. Він тільки сприяв зміні настроїв, імпульсів… Щось на кшталт підсилювача біполярності.
— Ти вводив його Францишці?
— Не їй. Її зародкам.
Ось яке було підґрунтя цієї історії. Близнюки з такими різними темпераментами вже брали участь в експерименті. Вони стали чернетками майбутніх дослідів.
— Результати були разючі. Я й зараз не в змозі пояснити, у чім тут річ. Препарат не міняв генетичного набору ембріонів, та вже у внутрішньоматковому періоді вплинув на їхню поведінку. Практично всі негативні наслідки зосередилися в одному з них. Ворожий, неспокійний, агресивний, він намагався вбити свого брата.
Кубела був ошелешений.
— Я волів би зберегти обох дітлахів, та фізично такої можливості не було. Гінекологи запропонували батькам вибір: врятувати чи дужчу, чи слабшу дитину. Францишка, звісно ж, обрала слабшу. Тебе. Вона вважала тебе янголом, невинною душею. Цілковита дурня. Ти був тільки одним зі складників мого експерименту.
Невиразне полегшення: то він таки світлий близнюк.
— Відтоді твій розвиток мене не цікавив. Я припинив ін’єкції. Помістив Францишку до закладу, де консультував. Минули роки. Я знову зустрівся з Анджеєм, і він розповів мені, що тебе непокоять марення та незрозумілі вияви агресії. Я побалакав із тобою і збагнув, що темний близнюк і далі живе в тобі. Те, що поділив мій препарат, твоя психіка знову з’єднала. У тому самому розумі!
— Ти лікував мене?
— Навіщо? Ти ні на що не хворів. Ти був логічним продовженням мого експерименту. Лихо було в тому, що тебе рятував твій сильний характер. Ти зумів зберегти примару брата в глибинах підсвідомості.
Кубела спробував глянути на ситуацію з божевільного погляду Туанена.
— Чому ж ти знову не ввів мені того препарату?
— Та не було такої можливості. Анджей не довіряв мені. Попри мою поміч — я оплатив його дім у Пантені, — він тримав мене на відстані. Навіть повернув мені гроші за дім! Потім йому пощастило перевести Францишку до Віль-Еврара, де я вже не міг її дістати.