Туанен вмить пожвавішав.
— Ти був найліпшим нашим піддослідним! Щодва місяці нова втеча! Я казав їм: препарат справляє на тебе разючий ефект! — Він звів вказівного пальця. — Ти був ідеальним пацієнтом для вивчення подрібнення особистості. — Голос його став тихіший. — Та було запізно. Про випробування і про саму програму вже ніхто й балакати не хотів.
— Зарізяки, що пантрували на мене, цього разу заплатили за мою ліквідацію якимось розбишакам.
— Подробиць я не знаю, та мені знову довелося втрутитися, щоб урятувати тебе.
— І тоді ти убив Ікара?
— Не хотілося відступати від міфологічної тематики. Я зробив усе, щоб тебе заарештували.
— Знову призначив мені зустріч?
— Я знайшов тебе і домовився про зустріч у каланці Сорм’ю, пообіцявши надати важливу інформацію про твоє походження. Я і цього разу зателефонував до поліції. Та марно. Навіщо ми оце податки платимо, га?
— А я знову втратив пам’ять. І згодом став Матіасом Фрером.
— У тебе вже був сякий-такий досвід дисоціативної втечі. Твоя чергова особистість була бездоганна. Із фальшивими паперами тобі пощастило влаштуватися до психіатричної лікарні в Бордо. Людям, які пантрували на тебе, довелося понад місяць шукати тебе. Мене сповістили про твою нову особистість. Хотіли дізнатися, чи знову ти взявся до розслідування, чи розпитував інших психіатрів, і все таке. Я зробив кілька дзвінків. Був кінець січня. Ти цілком вріс у свою нову роль. Зрештою вона виявилася найближчою до того, ким ти був насправді. Я пояснив, що ти не становиш ніякої небезпеки, та вони хотіли позамітати всі сліди.
— І ти задумав оте убивство у Бордо?
— Я вирішив зробити серйозну ставку. Мінотавр! Цього разу я залишив твої відбитки в ремонтній ямі. Гадав, поліцаї врешті пов’яжуть це вбивство з Віктором Янушем. Адже раніше тебе затримували в Марселі. Там, напевно, згадали б і про вбивство Ікара. Тебе заарештували б за серійні міфологічні вбивства. Провели б психіатричний огляд. І, враховуючи стан твоєї пам’яті, визнали б неосудним.
— Хіба не можна було вигадати щось простіше, щоб відправити мене до божевільні? Звинуватити в незначному злочині? Госпіталізувати як психічно хворого?
— Ні. Тебе слід було помістити в лікарню в’язничного зразка. Там убивці не дісталися б до тебе. Я щось придумав би, щоб здобути доступ до тебе і продовжувати спостереження. У твою маячню ніхто не повірив би. Потроху справа забулася б. А я провадив би далі експерименти з твоїм глуздом.
У Туаненовому божевіллі була якась своєрідна логіка. Коли ж настане розв’язка? Може, і простісінько зараз. Поза часом і простором, у глибинах бункера. Та хоч який буде той край, Кубела хотів здобути відповіді на кожне своє запитання.
— Ти вбивав свої жертви великою дозою героїну. Де ти його брав?
— Сам готував. Героїн похідний від морфіну, а його у мене в клініці скільки завгодно. Ось уже тридцять років я створюю ліки. Очистити героїн мені завиграшки.
— Розкажи мені про Патріка Бонфіса. Як він опинився на вокзалі в Бордо?
— Проблема нашого співробітництва. Бонфіс належав до першого покоління піддослідних. Стабілізувався в особистості рибалки, й усі про нього забули. Та йому кортіло дізнатися про своє минуле. Хотілося зрозуміти. Ті намагання припровадили його до моєї клініки у Вандеї, де він уже не вперше лікувався. Я запланував операцію, щоб дістати імплантата, попередньо впорснувши йому велику дозу препарату. У такий спосіб я рятував йому життя.
— Та при цьому він усе втрачав. Спогади. Подругу. Працю.
— То й що? За декілька годин до операції він запанікував і втік, поранивши кількох санітарів.
— Телефонним довідником і розвідним ключем.
— Далі була майже комедія. Бонфіс заховався у вантажівці, якою я користувався для своїх жертвопринесень. Отак, сам того не знаючи, я привіз його до Бордо. Він гнався за мною по коліях. Ми зчепились у ямі, мені пощастило його вколоти. Я покинув його у мастильні, біля залізничних колій.
Усе складалося у більш-менш врозумливу картину, та бракувало в ній головного фрагмента.
— Чому ти будь-що хотів порятувати мені життя? Лише тому що я був найліпший твій піддослідний?
— Якщо ти питаєш про таке, то найголовнішого ти так і не второпав. Як ти гадаєш, чому я обрав міфи про Урана, Ікара і Мінотавра?
— Не знаю.
— Кожен з них — це історія сина. Сина-чудовиська, руйнівника, невдахи.
Ревисько океану стало ще оглушливіше. Хвилі здіймалися дедалі вище і потужніше. Врешті вони розвалять бункера. З цього вихору раптом виринула приголомшлива істина.