— Ти ще живий. Значить, тобі судилось уціліти, зі мною чи без мене.
Кубела зважив теку в руці. Може, там і справді є те, що дасть йому змогу повернутися до нормального життя…
— А моя хвороба?
— Ти дістав імплантата, то препарат на тебе більше не впливає. Нема причин, щоб у тебе знову сталася дисоціативна втеча. Хоч певності ні в чому нема. Ти незавершений експеримент. Рятуй свою шкуру, Франсуа. І життя Еврідіки. Поки що це головний твій клопіт.
Туанен попрямував до Анаїс. Кубела зрозумів, що старий не бреше. Він справді ладен їх звільнити. Бог-олімпієць, який дарує відстрочення двом смертним.
— Хіба не можна було розпочати з цієї теки? — він підняв голос, намагаючись перекричати гуркіт бурунів. — Лишилися б жити ні в чому не винні люди.
— Не забувай про те, що боги полюбляють гру. І кров.
Туанен зірвав із Анаїс відлогу. Її вуста були наче обпечені розжареним залізом. Від клею рот набряк, шкіра довкола нього була подразнена. Дівчина скидалася на покаліченого блазня. Тіло було мляве, та вона не зомліла, просто дрімала.
— Вона нізащо не перейде на той бік у такому стані.
Дідуган дістав упакування зі шприцом. Зубами роздер пластик і застромив голку в малесеньку пляшечку. За мить угору бризнув фонтанчик.
— Я розбуджу її.
— А хомути?
— Вони залишаться. Це не обговорюється.
— Як я знатиму, що вона йде за мною?
Туанен узяв Анаїс за руку і встромив голку.
— Єдине, що від тебе вимагається, — довіра. Це ключ для того, щоб вибратися звідсіля.
Кубела подумав, що в навіженця є своя логіка. Як і в тих убивствах, він хоче наслідувати міфові. Туанен вчинить, як ото Аїд, що випустив Еврідіку. А йому самому треба не вчинити тієї помилки, якої допустився Орфей.
Головне — не обертатися.
Дідуган поволі натиснув на поршня, потім висмикнув голку. Ступнув до Кубели і показав на прохилені двері, звідки бризкало піною.
— Іди нагору. Коли рине хвиля, затамуй подих. У кінці доків тебе чекає свобода.
Кубела востаннє глянув на старого навіженця. На його обличчя, обіпнуте видубленою зморшкуватою шкірою. Він наче побачив самого себе в старому облупленому люстрі. Позаду завовтузилася Анаїс.
— Іди, — прошепотів Туанен. — Згодом вона піде за тобою.
— Правда?
Туанен підморгнув йому.
— Відповідь чекає тебе на виході з бункера.
Доки вже давно стали мертвою зоною, і підводні човни туди не заходили. Тієї ночі розбурхані хвилі вдихнули нове життя в ці забуті печери. Сховавшись за муром, Кубела завмер на містку і стежив за стихією, що скаженіла внизу. Водяний шквал раз у раз пронизував доки, насичуючи темною вологою кожнісіньку п’ядь бетону, і відкочувався, шалено гамселячи в стіни і заливаючи платформи морською піною… Потім на мить покидав бункер і знову вдирався в нього з подвійним шалом.
За ту коротку мить потрібно було пробігти двадцять метрів над бункером. І не гаятися: скажені буруни могли зірвати Кубелу з містка і перекинути через парапет.
Він дочекався чергового затишшя і побіг до наступної стіни. Та схибив. Пінява хвиля спіткала його посеред містка і повалила додолу. Од того струсу в нього вціліли тільки основні рефлекси. Заплющитися. Затамувати подих. Усеньким тілом припасти до містка і перечекати стихію.
Зачекавши, аж доки вода відрине, звівся на ноги і спотикаючись кинувся до дальшої стіни. Він був мокрий мов хлющ. Теку він застромив за пояс. Він навіть не знав, чи не погубив пістолетів. Зрештою, яка різниця. Діставшись до укриття, він заховався за муром два метри завгрубшки, що відокремлював його від сусіднього доку. Від гуркоту хвиль стіни аж двигтіли. Йому здавалося, ніби на нього повстав самісінький океан. Чи йде за ним Анаїс? У такому гуркоті кроків її не чутно. І нізащо не можна обертатися…
Простісінько перед ним на новий відтинок шляху ринула чергова хвиля. Заледве вода відступила, Кубела побіг до наступного муру. Але й цього разу не встиг. Коли він вибіг із укриття, хвиля підняла його вгору. Він чимдуж учепився за поруччя — свою останню опору…
Хвиля відринула. Повернулося повітря. Кубела повис над безоднею потойбіч поруччя, не випускаючи його із рук. Він відчайдушно закинув ногу на парапет і встиг учепитися за його край. Перша перемога. Шарпнувшись, він перекинув через поруччя ногу, потім стегна і торс, і, приголомшений, мокрий, гепнув на місток, тремтячи від холоду і жаху. Руки наче поодбирало. Від солі він майже осліп. І опинився по коліна у воді. Вода була й у вухах, і в роті.