— Еге, янгол! — озвався він урешті. — Той чолов’яга пообіцяв дати йому янгольського дурману.
Його убивця. Нарешті балачка звернула в потрібне річище.
Анаїс нахилилася до Рауля і, чітко вимовляючи кожне слово, запитала:
— Він добре його знав?
— Ні, допіру зазнайомилися.
— Що саме розповів він тобі про нього?
— Що той відправить його на небо. І чомусь весь час верзякав про якогось святого Юліана…
— Святого Юліана Гостинного?
— Еге ж, про нього.
— А чому?
Рауля раптом осяяло.
— Фіфі в школу недовго ходив, та цю легенду він добре запам’ятав. Один принц помилково вбив своїх батьків. Утік із дому, став перевізником через річку. І тут якось приходить до нього лепрак і просить перевезти на той берег. Юліан його прийняв у себе, нагодував і зігрів своїм тілом. І тоді той лепрак узяв його на небо. Бо то ж був Ісус Христос. Так ось, Фіфі казав, що той янгол і до нього прийшов. І що він відправить його на сьоме небо…
— Чому він згадав саме цю легенду?
— Тому що його ангел теж був лепрак.
— Лепрак?
— У нього всенька морда була ганчір’ям обмотана.
Анаїс спробувала уявити собі, як усе воно діялося. Чоловік із замотаним обличчям знайомиться з Філіппом Дюрюї. Пропонує йому небувалу втіху. Хлопець починає міркувати про особу милостивця, і уява підказує йому різні версії, зокрема й геть казкові. Цікаво, чи потрапила їхня бесіда бодай на одну спостережну камеру?
— Коли ти бачився з Фіфі востаннє, що він тобі сказав?
— Що ввечері в нього зустріч із лепраком. І що вони разом переправляться через річку. Дурня, одне слово.
— А де вони мали зустрітися?
— Не знаю.
— А ти де з ним бачився?
— На набережній. У районі Сталінградського майдану. Фіфі мало зі шкури не пнувся, так йому кортіло до того лепрака бігти.
— О котрій годині воно було?
— Та не пам’ятаю. Надвечір.
Анаїс не збиралася пропускати жодної подробиці.
— У Фіфі є пес?
— А певно! Як і в кожного бурлаки. Послухай, а ще випити в тебе нема?
— Ні, нема. Як звати собаку?
— Мірван. На честь грузинського святого. Кажу ж тобі, Фіфі геть дурний.
— Пес того вечора був із ним?
— Еге ж.
— А потім ти десь бачив того пса?
— Ні, не бачив. Ні пса, ні Фіфі.
Він балакав дедалі тихіше. Ненадовго вистачило йому снаги. Ось його очі згасли. Може, вино й оживило б його, та в Анаїс більше нічого не було із собою. Вона випросталася, намагаючись не торкатися того сміття, що валялося перед нею.
— Зараз тебе випустять.
Вона постукала в засклені двері камери. З’явився вартовий.
Позаду почувся Раулів голос.
— А з Фіфі що сталося?
— Поки що невідомо.
Рауль зареготався; засклені двері відчинилися.
— Ви, поліцаї, думаєте, що ми дурні, та найбільші дурники — це ви самі. Гадаєш, я не второпав, що Фіфі простягнув копита?
Вона мовчки вийшла з камери. Не вийшла, а вискочила, немов кісточка із гнилого персика. Рукавом витерла мазь під носом. Зиркнула на годинника: дванадцята. Просто-таки фізично відчувала вона, як цокаючи спливають секунди, нагадуючи їй, що зворотний відлік давно вже йде. Як надіялася вона на ту розмову! Та вона майже нічого не додала.
Сідаючи в авто, вона зателефонувала Ле Козові. За дві години її колега став експертом із виробництва і продажу імальгену. Він склав повного списка тих, що протягом останніх чотирьох тижнів виписували рецепти на препарат. Тепер залишалося тільки зателефонувати всім ветеринарам і в усі установи, що спеціалізуються на лікуванні худоби. Жаді слід було перевірити комори, замовлення і звіти про продажі. На цілий день вистачить.
Пощастило з’ясувати, що в січні були пограбовані дві ветеринарні клініки, одна біля Бордо, друга на околицях Лібурна. Та слід цей був безнадійний. Ле Коз попросив консультації і з’ясував, що кетамін має галюциногенну дію. Існує навіть щось на кшталт підпільної мережі, яка поширює цей препарат. Як гадали поліцаї, що займалися розслідуванням обох випадків, підозрювати треба швидше наркодилерів…
Анаїс поцікавилася, як справи у Джафара. Той не дізнався нічого важливого ні про пса Дюрюї, ні про те, де він добував собі одяг. Від Зака й Конанта новин теж не було ніяких.
— Ти в офісі? — закінчуючи розмову, запитала вона.
— Ага.
— Відбитки від криміналістів надійшли?
— Годину тому.
— І що?
— Ще не перевірили. У нас вірус.
Поліційні комісаріати забезпечують найдешевшими комп’ютерами і найпримітивнішими програмами. І те, що вони виходять із ладу мало не щодня, звичне явище.