Уже виїхавши на шосе, що провадило до Бордо, спробував спокійно проаналізувати те, що з ним сталося. Тіло боліло, напевне, кілька ребер таки зламав, та біль не давав розслабитися і задрімати. І він почав згадувати, коли ж уперше помітив тих чоловіків на чорному «ауді».
Уночі з п’ятниці на суботу. Того вечора він чергував.
Тієї ночі в його відділенні з’явився Патрік Бонфіс.
Фрер знай складав фрагменти тієї головокрутки. Забудько Бонфіс. Оті нишпорки під хатою. Убивство на вокзалі Сен-Жан. Чи існує зв’язок поміж тими фактами? Може, Патрік Бонфіс бачив, як убивця затягує до ями тіло Мінотавра. Може, і ще щось бачив. Те, що страшенно цікавить хлопців у жалобних костюмах. Або те, чого вони страшенно бояться.
Може, вони бояться, що Бонфіс проговорився?
Кому? Своєму «спихатрові».
— Що це?
На порозі стояла Анаїс із пляшкою червоного вина в руках.
— Білий прапор. Пропоную замирення.
— Заходьте, — усміхнувся Матіас Фрер.
Вона легко знайшла хатню адресу психіатра. На годиннику була восьма вечора — ідеальна пора для несподіваного візиту. Задля такого випадку Анаїс вбрала сукню з індонезійського батику, гаптовану золотавими візерунками, що були модні в 70-х роках. Щоправда, останньої миті злякалася й надягнула ще джинси під неї. Результатом вона лишилася не дуже задоволена, хоч наділа під блузку ще й ліфика, що позірно збільшував груди, — вона берегла його для отаких випадків. Трохи блищиків на щоки, шпильки в коси, пігулка доліпрану, і вона вирішила, що готова до штурму.
— То що, пустите мене до хати?
— Ох, вибачте!
Він відступив, пропускаючи її досередини. Як завжди, одяг був на ньому пожмаканий. Светр без шиї, сорочка із криво застебнутим коміром, почовгані джинси, закустрана чуприна. Такий собі університетський професор, звабливий нечупара, від якого аж не тямляться студентки, хоча він про те й не здогадується.
— Як ви дізналися, де я мешкаю?
— Уся група над цим працювала.
Вона ввійшла до вітальні. Білі стіни. Рипучий паркет. Двері, оббиті фанерою. Майже ніяких меблів, крім старого дивана. І шерега картонних коробок, що вишикувалися попід стіною, — в такі коробки пакують речі під час переїзду.
— Ви лиш переїхали чи ще збираєтеся переїхати?
— Щоранку я те саме в себе запитую.
Вона тицьнула йому пляшку.
— Медоцьке вино. Я член клубу дегустаторів. Учора купила декілька пляшок. Пречудове вино, ось побачите. Букет у нього тонкий, та густий. Смак яскравий, терпкуватий. Його…
Матіас розгублено дивився на неї, й Анаїс замовкла.
— Щось не те?
— Ох, вибачте мені, заради Бога. Та річ у тому, що я не п’ю вина.
Анаїс завмерла з роззявленим ротом. Хоч скільки жила вона в Бордо, а таке вперше чула.
— А що ж ви п’єте?
— Колу без цукру.
Вона мимохіть зареготалася.
— Що ж, тоді й мене пригостіть.
— Зараз принесу склянки, — сказав він і подався до кухні. — А ви поки що сідайте.
Анаїс пильно озирнула кімнату. Біля стіни напроти дивана стояв плазмовий телевізор. Біля заскленої стіни на підпорах лежала дошка, що була господареві за письмового стола. Від лампи, що стояла долі, струмувало нерівне світло. Із хати лікар зробив якесь лігво, де живуть волоцюги.
Вона несамохіть усміхнулася. Здається, Фрер живе сам. Жодної світлини, жодного натяку на присутність жінки. У нього нема ні друзів, ні коханки, тільки робота. Вона довідалася: він почав працювати в клініці на початку січня. Перевівся з Парижа. Ні з ким не спілкується. Цікавиться лише своїми пацієнтами. Запеклий одинак, із тих, що гарячі страви їдять лише обідньої перерви в їдальні або як хтось запросить до себе на вечерю.
Вона підійшла до письмового столу. Нотатки. Книги із психіатрії, чимало англійською мовою. Роздруковані тексти з мережі. Клапті паперу з написаними на них телефонами. Усе свідчило про те, що психіатр провадить власне розслідування. І про кого ж він збирає інформацію? Про того забудька?
Біля принтера лежало декілька щойно видрукуваних світлин. Номери автомобіля. Знімали під дощем. Кого це він вистежував? Вона схилилася, щоб роздивитися знімки, аж позаду пролунали кроки. Матіас ніс із кухні келихи і бляшанки з кока-колою.
— А у вас тут нічого, — сказала вона, знову підійшовши до дивана.
— Жартуєте?
Він поставив бляшанки долі. Вони були чорні, у краплях вологи.