— Перепрошую, у мене навіть журнального столика нема.
— Не турбуйтеся.
Фрер по-турецькому сів долі.
— А ви сідайте на дивані, — сказав він.
Анаїс так і вчинила. Вона височіла над ним, немов королева над підданцем. Вони взяли по бляшанці. На склянки обоє не глянули. Цокнулися, дивлячись одне одному в вічі.
— Не знаю, котра година зараз… — пробурмотів він. — Може, ви їсти хочете? У мене, щоправда, нічого такого нема, але…
— Та облиште. Я прийшла до вас відсвяткувати добрі новини.
— З якого приводу?
— Із приводу розслідування.
— То ви не заарештуєте мене?
Вона всміхнулася.
— Я погарячкувала.
— Насправді це я поводився, мов дурник. Треба було вас попередити. Та я тоді думав тільки про мого пацієнта. Про те, що буде добре для нього, розумієте? — Він ковтнув з бляшанки. — То що у вас за новини?
— По-перше, ми впізнали жертву. Безпритульний хлопчина. Їздив по фестивалях рок-музики. Вживав героїн. Бував у Бордо. Убивця впорснув йому дозу концентрованого героїну. І той помер. Потім убивця почав облаштовувати мізансцену. Бичача голова й усе інше…
Фрер уважно слухав її. Досі правильні риси його обличчя виказували певну розгубленість, та вони застигли в зосередженості, коли гостя заговорила про справу.
І тоді Анаїс викинула головного свого козира.
— Ми з’ясували й особу злочинця.
— Що?!
Вона звела руки, щоб погамувати його подив.
— Скажу так: криміналістам пощастило знайти в ямі відбитки пальців, які не належать ні жертві, ні вашому ковбоєві. Ми пропустили їх крізь базу даних і здобули ім’я. Віктор Януш, волоцюга з Марселя. Декілька місяців тому його затримували за бійку.
— Ви знаєте, де він зараз?
— Ще ні. Ми оголосили його в розшук. Отож, знайдемо. За це я не турбуюся. Колеги з Марселя обнишпорять усі нічліжки, всі пункти надання соціальної допомоги, всі доброчинні центри «Еммаус» і всі безплатні їдальні. З’ясуємо, як і коли він прибув до Бордо, та й зловимо його. Колись так затримали дорожнього вбивцю Франсіса Ольма.
Фрер ніби засмутився. Він знай крутив у руках бляшанку з колою, наче намагався вгледіти на її поверхні свій відбиток.
— Що вам про нього відомо? — після мовчанки спитався він.
— Ще нічого. Я чекаю матеріали з Марселя. У нас сьогодні цілий день комп’ютери затиналися. Єдиний справжній ворог сучасної поліції — комп’ютерний глюк.
Психіатр не відреагував на той жарт. Звів очі й цілком серйозно запитав:
— Гадаєте, таку сцену вбивства міг організувати волоцюга?
— Нітрохи. Та ми знайдемо всьому пояснення. Може, Януш тільки співучасник.
— Або свідок.
— Свідок, що спускався до ями? І залишив там сліди? Знаєте, в нас це називається речовими доказами.
— Це знімає підозри з Патріка Бонфіса?
— Не поспішайте. Залишається ще ця історія з планктоном. Та тепер ми розробляємо слід Януша. Як випаде часина, я подамся до Ґетарі й побалакаю з вашим підопічним. Хоч як воно там буде, а за кінчика нитки ми вхопилися.
Фрер тихенько засміявся.
— Ага, ось що таке гарні новини від працівника поліції!
Вона відчула в його інтонації легку іронію, та не стала на це зважати.
— А ви?
— Що я?
— Що з вашим рибалкою?
— Він потроху набуває своєї колишньої особистості. І вже не пам’ятає про те, кого з себе корчив.
— І про те, що бачив на вокзалі Сен-Жан?
Фрер стомлено струснув головою.
— Я вже вам казав. Він згадає про це останнім. Якщо взагалі згадає…
— І все-таки я мушу його допитати.
— Сподіваюся, ви не збираєтеся його заарештовувати?
— Це я так сказала, щоб залякати вас.
— Поліцаї люблять лякати людей. А то їм і жити нецікаво.
Що ж, це їй не вчулося: в його голосі звучала справжня ворожість. З ним усе зрозуміло. Один із тих психіатрів-ліваків, які виховувалися на тій дурні, що писав Мішель Фуко. Нелегко зваблювати чоловіка, якщо ти поліцайка і в кобурі в тебе пістолет марки «Глок». Два фалічні символи — цього для одної пари багатенько…
Вона поставила бляшанку долі. Надії причарувати лікаря танули мов дим. Надто вже різні вони…
Вона вже хотіла була підвестися, аж Фрер тихо сказав:
— Я сам поїду в Ґетарі.
— Навіщо?
— Хочу побалакати з Патріком. З’ясую, хто він такий насправді. Дізнаюся, що сталося на вокзалі Сен-Жан. — Він підняв свою бляшанку. — Зрештою, ми з вами провадимо те саме розслідування…
Вона всміхнулася. До неї повернулася надія, і на душі відразу потепліло. Ніколи б не подумала, що завдяки роботі познайомиться з таким гарним чоловіком.