Фрер підвівся з-за стола і, застромивши руки в кишені, заходився міряти кроками вітальню. У голові було справжнісіньке сум’яття. Щоб вилікувати здорованя, йому доведеться одну за одною розвінчати всі його облудні особистості, аж доки він дістанеться до справжньої.
Та поки що він не знав, яка психотична втеча, друга, третя чи, може, й десята, породила ковбоя Паскаля Мішелля. Зате він не відчував навіть найменших сумнівів у тому, що психіка цієї людини зберігає в собі сліди кожного вигаданого імені та характеру. Вони криються в закутках його душі. Так льодовик зберігає сліди щорічних дощів. Значить, треба копати. Зондувати ґрунт. Аналізувати кожну деталь. Щоб промикнутися крізь нашарування підсвідомої пам’яті, він застосує всі засоби, які в нього є. Гіпноз. Амобарбітал. Психотерапію…
Фрер подався до кухні випити холодної води. Мимохіть визирнув у вікно. Нікого. Ніяких людей у чорному. Може, вони йому наснилися? Він випив ще. І, вже поставивши склянку в раковину, раптом збагнув одну дуже важливу для себе річ. Чому він так уперто домагається мети — розшифрувати історію Бонфіса? Бо це дозволяє йому закреслити власні спогади про смерть Анни-Марії Штрауб. Про відповідальність психіатра, що порушив фахову етику.
Зосередитися на чужому болі, щоб забути про свій…
Прямуючи наступного ранку до Ґетарі, Матіас Фрер весь час думав про Анаїс Шатле. Він і прокинувся з думками про неї. Згадував її обличчя й голос.
— Ви заміжня? У вас є діти?
— Невже я схожа на заміжню жінку? Тим паче на матір? Ні, я ще не готова до цього.
— А до чого ж готові?
— Для знайомства в інтернеті. Через соціальні мережі.
— І як, вдало?
— Та в мене надто вже тонкий нюх, як для нишпорки…
Трохи згодом вона запитала його:
— Чому ви стали психіатром?
— За покликанням.
— Невже вам подобається порпатись у чужих мізках?
— Я не порпаюся в чужих мізках. Я лікую людей. Намагаюся полегшити їхні страждання. Як по правді, мені здається, що нічого цікавішого на світі нема.
Дівчина прикусила спідню губу. Як і за першої зустрічі, він раптом інтуїтивно відчув, що Анаїс Шатле колись була пацієнткою психіатричного відділення. Або принаймні мала поважні психологічні проблеми.
Підтвердження свого здогаду він здобув за кілька хвилин. Вона наливала йому вина в келих, і він звернув увагу на її зап’ястя, покреслені кривими і вузлуватими рисками шрамів. Йому вистачило тільки глянути, щоб визначити їхню природу. То були сліди не від спроби вкоротити собі віку. Навпаки, шрами свідчили про прагнення вціліти.
Матіас нерідко стикався у своїй практиці з таким психічним розладом. Підлітки самі собі завдають ран, сподіваючись позбутися відчуття нестерпної туги. Вони відчувають потребу випустити з душі те, що не дає їм дихати. Вони не бояться вигляду крові. Фізичний біль витісняє моральні страждання і дає полегшення. А зяюча рана справляє враження, ніби трутизна, що проникла в душу, вибігає разом із кров’ю…
Коли Анаїс уперше з’явилася в його кабінеті, Фрер інстинктивно збагнув, яка це сильна жінка. Із тих, що залишають свій слід у світі. Вона була сильна, бо зазнала страждань. Та водночас вона була тендітна і вразлива. І з тієї ж таки причини. Кінець ХХ століття геть заялозив банальну істину, що її суть найліпше сформулював Ніцше у «Сутінках богів»: «Що не губить мене, робить мене дужчим». Та це геть дурня. Принаймні в сучасному примітивному тлумаченні. Щоденне страждання нікого не загартовує. Воно виснажує людину. Робить її слабшою. Вразливою. Кому ж про це знати, як не Фрерові! Людська душа — це не волова шкура, що стає міцнішою після дубіння. Людська душа — це надчутлива, трепетна і дуже тендітна мембрана. Від ударів вона мертвіє і вкривається вавками. І починає боятися світу.
І тоді страждання обертається хворобою. Набуває чогось на кшталт власного життя. Зі своїми ритмами і коливаннями. Ця недуга настає без попередження, та найстрашніше те, що вона живить саму себе. Напади частішають, і вже неможливо встановити їхній зв’язок із теперішністю навколишнього світу. Та навіть якщо той зв’язок існує, він так глибоко ховається і так надійно замаскований, що ніхто, навіть найдосвідченіший психіатр, не може витягти його назовні.
Над Анаїс Шатле висіла така сама загроза. І криза могла спіткати її щохвилини. Без будь-якої очевидної причини. Без будь-якого мотиву. Лише тому що біль стане нестерпним і душа захоче звільнитися від трутизни. Навіть із кров’ю. Страждання приходить не ззовні, а народжується всередині. Можна назвати його неврозом. Дисфункцією. Тривожним синдромом. Слів було кілька десятків, і Фрер знав їх усі. Вони були для нього знаряддям його праці.