— Данієль Ле Ґен, — сказав чолов’яга, потискаючи йому долоню. — Я завідував продажами в «Еммаусі». Мене прозивали Лакі-Страйк, бо я не випускаю із зубів цигарки. — Він підморгнув Фрерові. — Що, згадав тепер?
Фрер насилу розтулив губи і видушив із себе:
— Вибачте, ви помиляєтесь. Я ніколи не був у Марселі.
— Хіба ти не Віктор? — чоловік нахилився нижче і змовницьки прошепотів: — Хіба ти не Віктор Януш?
Матіас не відповів. Це ім’я йому говорило щось, та він ніяк не міг згадати, де і за яких обставин чув його.
— Ні. Мене звати Фрер. Матіас Фрер.
— Ох, тоді перепрошую!
Фрер знай дивився в його обличчя. Те, що він прочитав у його очах, йому геть не сподобалося. Суміш співчуття і хитрості. Либонь, цей добрий самарянин звернув увагу, хоч і з запізненням, на якість його вбрання. І подумав, що Віктор Януш зумів вилізти з багна, тож не хоче, щоб йому нагадували про його ганебне минуле. Але де ж він чув це прізвище?
Фрер підвівся. Чоловік торкнувся його руки і дав йому візитну картку.
— Ось, візьміть… Про всяк випадок. Я буду тут ще декілька днів.
Фрер глянув на картку і прочитав:
Данієль Ле Ґен
Компаньйон «Еммауса»
06 17 35 44 20
Він поклав візитку до кишені, навіть не подякувавши тому, хто її дав, і пересів на інше місце, за декілька рядів. У голові було справжнісіньке сум’яття. Він думав про вбивць. Про Патріка і Сільвію, які щойно загинули в нього перед очима. А тепер його ще й мають за когось іншого…
Він сидів, притулившись чолом до шибки, і дивився на море, розмите пацьорками дощу. По хребту повз вогкий і заразом палючий страх. Та напруга потроху покидала його. Потяг мчав чимдуж уперед. Пасажири дрімали, тож він заспокоювався. Незабаром він буде в Бордо. Спершу піде до комісаріату. Розкаже все Анаїс. Може, вона вже з’ясувала, чиє то «ауді» моделі Q7. Вона проведе розслідування. Знайде пояснення всьому. Зловить убивць. І життя повернеться до норми…
Аж мозок його прошила думка про Віктора Януша, і він здригнувся всеньким тілом. Хто він, той Януш? Подумки повернувся до цього запитання. Його посіли сумніви. Швидко він прокрутив у голові події цих останніх днів. Чому Фрер із такою пристрастю, якщо не запалом, заходився вивчати пацієнта на прізвище Бонфіс? Чому так розлютився, дізнавшись що він не той, за кого себе видає? Чому поклав собі будь-що з’ясувати, хто він такий насправді Бонфіс? Адже Фрер присягнувся собі, що ніколи не порушить дистанції поміж собою і пацієнтами! Що змусило його змарнувати стільки сили й потуги, аби розібратися у причинах психічного розладу того ковбоя?
Сумніви потроху руйнували його певність. А що, як і він сам — не той, за кого вважає себе? Якщо він теж «пасажир без багажу»?
Людина, що перебуває у стані психотичної втечі?
Він стенув плечима і провів по обличчі тим самим жестом, яким жмакають чернетку листа, перш ніж викинути її до смітниці. Дурня, геть дурня! Його звати Матіас Фрер. Він психіатр. Працював у Вільжуїфі. Викладав у Парижі, в клініці Святої Анни. Невже він сумнівається у тверезості свого глузду лише тому, що якийсь незнайомець помилився і взяв його за іншу людину?
Він звів голову. Данієль Ле Ґен підморгнув йому. Знову цей нестерпний змовницький вираз обличчя! І такий певний своєї рації цей чоловік! Того, що зустрів Віктора Януша. Матіас аж здригнувся. Він згадав, де чув те прізвище. Так звали волоцюгу, що його відбитки пальців знайшли в ремонтній ямі на вокзалі Сен-Жан. Підозрюваного номер один у справі про вбивство Мінотавра.
Обличчям його покотився піт. Тіло здригалося від ніг до голови. А що, як той чолов’яга з «Еммауса» каже правду? Якщо він і справді Віктор Януш, забудько, що перебуває у стані психотичної втечі?
— Такого не може бути, — прошепотів він сам до себе. — Я Матіас Фрер. Маю диплом медичного факультету. Понад двадцять років займаюся психіатрією. Викладав на кафедрі при клініці Святої Анни. Був головним лікарем психіатричного відділення лікарні Поля Ґіро у Вільжуїфі. Очолюю відділення Анрі Ея в клініці П’єра Жане в Бордо…
Він замовк, аж помітив, що шепоче вголос, розхитуючись назад і вперед, наче мусульманин під час намазу. Або як шизофренік, якого спіткав напад. Він і справді поводився мов дурнуватий, і пасажири вже з підозрою зиркали на нього.
Його логіка руйнувалася. І Патрік Бонфіс був здатний викласти подробиці свого колишнього життя. Та й хіба в нього самого не було такого відчуття, наче він не пам’ятає майже нічого з подій минулих літ? І чому він такий самотній? Ні друзів, ні родичів? Що в нього в голові? Здебільшого якісь загальні теми, абстрактні розмисли. Нічого конкретного і жодної емоції…