Він струснув головою. Ні, в нього були свої спогади. Наприклад, він згадав Анну-Марію Штрауб. Таке неможливо вигадати… Фрер завмер. Чому це вони повитріщалися на нього? Він знову притулився обличчям до скла. Дисоціативна втеча. Облуда і самооблуда. Хіба він не відчував…
Потяг зупинився. Вокзал Біарріца. Пасажири підводилися з місць і простували до виходу.
— Не знаєте, куди далі йде цей потяг? — поспитався він.
— У Бордо. На вокзал Сен-Жан.
Данієль Ле Ґен теж вийшов у Біарріці. Той незначний факт його трохи заспокоїв. Існував спосіб, щоб перевірити, хто він такий насправді. Треба переглянути документи. Дипломи. Речі в коробках. Його минуле. Він знайде, що він таки Матіас Фрер. І не має нічого спільного з людиною на ймення Віктор Януш, бурлакою, що підозрюється в убивстві.
Уперше в житті радів він, простуючи кварталом Флемінґ. А ось і «Опал». Його домівка. Він відчинив хвіртку. Обернув ключа в замковому отворі.
Його зустріли ті ж таки порожні кімнати з голими стінами, де геть не було меблів. Тепла, якого він хотів зазнати, тут не було і близько. Безликий дім. Дім без історії. Без минулого. Він кинувся у свою спальню на другому поверсі. Знайшов картонну теку, де зберігалися важливі папери. Посвідка особи. Паспорт. Картка медичного страхування. Дипломи про освіту. Банківські виписки з рахунку. Бланк податкової декларації, відправлений на давню адресу: Париж, вулиця Тюренн, 22.
Усе гаразд. Добре все. Фрер полегшено зітхнув. Ще раз перегорнув папери, і в душі знову заворушилися сумніви. Про посвідку особи, паспорт і медичне страхування він нічого не міг сказати, бо не фахівець. Але всі інші папери були ксерокопії. А де ж оригінали?
Фрер скинув плаща. Йому стало гаряче. Серце мало не зупинилося у грудях. Якщо припустити, що він не той, за кого себе вважає, якщо він такий самий психотичний утікач, як і Патрік Бонфіс, то це означає, що все відбулося позасвідомо для нього після певного періоду амнезії. Але спитатися: хто ж тоді зробив йому всі ці папери? І на які кошти?
Він знову струснув головою. Маячня. Цілковита маячня. І взагалі, зараз у нього є важливіші справи.
Треба мчати до комісаріату і розповісти Анаїс Шатле про замах на його життя. Він знов надягнув плаща, вимкнув світло і спустився на перший поверх.
Біля дверей зупинився. Поглянув на картонні коробки, напаковані речами ще з переїзду. Світлини… Конкретні деталі минулого. Він відкрив першу коробку і мало не скрикнув. Вона була порожня. Він ухопив другу. З її легкості він усе збагнув. Пустка.
Ще одну.
Порожня.
Іншу.
Пустка. Пустка. Пустка.
Він повалився навколішки. Ці скупчені попід стінами брунатні коробки, які упродовж двох останніх місяців були обставою його життя. Чистісінька бутафорія. Театральна декорація, що мета її — замилити очі. Витворити ілюзію, що в нього було минуле, було коріння. Пошити в дурні інших і себе самого.
Він затулив обличчя долонями й заплакав. Істина звалилася на нього всією своєю безжалісною могуттю. Він — людина-мотрійка. Мандрівець без багажу. Пасажир імли…
Невже він і справді був волоцюга? Убивця? А ким він іще встиг побувати? Ті запитання безладно кружляли в його голові. Як він став поважним психіатром? Як роздобув він усі ці дипломи? Йому згадався знаменитий вислів Ежена Йонеско: «Розум — це божевілля дужчого». Що ж, драматург має рацію. Досить вірити в себе, щоб і всі інші в тебе повірили. І тоді будь-яка маячня стає істиною. Він витер сльози, підвівся і намацав у кишені мобільника. Йому потрібне підтвердження, одне-однісеньке, нехай навіть і найгіршого…
Він зателефонував у довідкову службу і попросив з’єднати його з лікарнею Поля Ґіро в Вільжуїфі. Десь за хвилину його перемкнули на приймальню. Ще хвиля — і слухавку взяла секретар адміністрації. Він попросив до телефона лікаря Матіаса Фрера.
— Перепрошую, кого?
Він мало не зірвався на крик, та пересилив себе.
— Може, він у вас більше не працює. Та торік він був у штаті психіатричного відділення.
— Ох, я вже шість років працюю тут секретарем. І ніколи не чула цього прізвища. У жодному відділенні нашого шпиталю нема і ніколи не було нікого на ймення Матіас Фрер.
— Дякую, пані.
Він закрив кришку телефона. Отож, у нього той самий синдром, що й у ковбоя в стетсонівському брилі. Тільки його легенда складніша і ліпше вигадана. Він мотрійка. Відкрийте першу, побачите другу тощо. Аж дістанетеся до найменшої. Тієї, що існує насправді.