У коридорі пролунали кроки. Фрер завмер. Кроки подаленіли. Він зиркнув на годинника. Йому довелося примружитися, щоб роздивитися стрілки. Шістнадцять по третій. Він уже шість хвилин у кабінеті. Анаїс Шатле зараз прийде. Він ще раз глянув на світлину з відбитками пальців. Йому спала на думку ще одна ідея. Понишпоривши в шухлядах, він знайшов ручку з пером, дістав із неї чорнильного картриджа, витяг із принтера аркуш паперу і ляпнув на нього здорову кляксу. Потім намастив чорнилом усі п’ять пальців і приклав їх до аркуша.
Йому потрібно було порівняти відбитки Віктора Януша з папілярними лініями власних пальців. Тут не потрібно було кликати фахівця, щоб помітити схожість.
Один ідентичний відбиток.
Два ідентичні відбитки.
Три ідентичні відбитки.
Отже, він — Віктор Януш.
Докази цього були в нього перед очима. Неспростовні докази. У голові в нього неначе щось перемкнулося. Він умить змінив первісний план. Злочинцеві нема з чого обирати. У нього вихід один — утікати.
Фрер хутко згорнув аркуша і поклав до кишені. Вставив картриджа до авторучки. Вкинув її до шухляди. Закрив теку, що лежала зверху, і спробував дати сякий-такий лад на столі.
Потім прохилив двері. Упевнився, що в коридорі так само порожньо, і невимушеною ходою попрямував до східців.
— Гей ви!
Матіас ішов коридором.
— Гей!
Фрер зупинився, надав своєму обличчю невимушеного виразу й обернувся. По грудях йому котився піт. До нього йшов отой жевжик.
— Це ви чекаєте на капітана Шатле?
Він ковтнув кім’ях, що застряв у горлі, — той нікуди не подівся — і хрипко сказав:
— Ну… в мене вже нема часу.
— Шкода. Вона допіру телефонувала. Сказала, що буде з хвилини на хвилину.
— Не можу я більше чекати. Це не так важливо.
Поліцай насупився. Шосте чуття нишпорки. Від Фрера, хоч як він старався, за милю чутно було страх.
— Нікуди не йдіть. — Поліцай уже промовляв командним тоном. — Вона зараз приїде.
Фрер опустив очі. Те, що він побачив, змусило його збліднути. Поліцай тримав під пахвою теку, де було написано: «ВІКТОР ЯНУШ. МАРСЕЛЬ».
В очах Фрерові аж потьмарилося. У голові не лишилося жодної думки, язик наче закляк. Поліцай кивнув на стільці, що стояли під стіною.
— Сядьте, друже, вигляд маєте…
— Ле Козе, йди подивися!
Голос лунав із якогось кабінету.
— Сідайте і не подумайте піти звідси, — повторив Фрерові жевжик.
І обернувся.
За кілька метрів на нього чекав колега. Обидва пішли до кабінету й зачинили за собою двері. Фрер так і стояв на місці. У скронях гупало. Ноги тремтіли. Що йому залишалося? Сісти отут і сидіти, аж доки по нього прийдуть. Щоб заарештувати.
Та він не сів. Скрадаючись, хутко подався коридором. З відкритого сходового майданчика було видно вестибюль першого поверху. Він рушив униз. Сходинка. Ще одна сходинка…
Неймовірно, та він таки дістався вестибюля. Пройшов через просторе приміщення, наповнене гамором голосів — чи то в голові його галасувало? Вхідні двері тремтіли — чи це увіччю в нього пливло все?
Залишалося пройти кілька метрів.
Він відчував небезпеку позаду.
Та вона з’явилася просто перед ним.
Крізь подвійні шиби дверей він угледів Анаїс Шатле, що вилазила з авто. Наступної миті він обернувся і подався до вбиралень, розташованих праворуч. Увійшов до кабінки і замкнувся. Його аж трясло.
А за хвилину він уже ішов вулицею, що лисніла від дощу.
Самотній.
Розгублений.
Зате вільний.
— А нехай йому всячина! — вилаялася вона крізь зуби.
Ле Коз допіру сказав, що приходив Матіас Фрер. Та в коридорі нікого не було. Він не дочекався її.
— Ще п’ять хвилин тому він був тут! — поліцай роззирався навкруги. — Я звелів йому сидіти й не рипатися. Таке враження було, наче він трохи той…
— Наздожени його. Знайди його мені!
Ле Коз простягнув їй теку.
— Ось, тримай. Справа Януша. Нарешті отримали. Літаком надіслали.
Вона взяла документи, навіть не глянувши на них.
— Знайди мені Фрера, — повторила вона. — Мені треба побалакати з ним.
Ле Коз побіг до східців. Анаїс закусила губу.
— От халепа, — пробурмотіла вона. Їй і досі не вірилося, що вона з ним розминулася. Нащо він приходив? Вигадав якийсь привід, аби побачитися з нею? Заспокойся, дівчинко.
Почувалася вона кепсько. Ні Конант, який проглянув усі відеозаписи, ні Закрауї, який трусонув усіх дилерів, ні Джафар, що шукав одяг і пса Дюрюї, нічогісінько не знайшли. А час таки спливав…