Вона ввійшла до кабінету і ногою зачинила двері. Нова лінія розслідування, що була пов’язана з Янушем, здавалася наче перспективною. Зупинившись біля столу і забувши навіть увімкнути горішнє світло, вона відкрила теку зі справою марсельського волоцюги.
— А нехай йому всячина… — вже іншим тоном повторила вона.
З першої ж сторінки на неї дивилося фото волоцюги, що зробили в поліційній дільниці. То був Матіас Фрер. Неголений, кошлатий і замурзаний, та то був таки він. Зацькований погляд, у руці табличка з написом; здавалося, він ось-ось плюне в об’єктива. Вона помацки знайшла стільця і впала на нього.
Перегорнула сторінку і знайшла протокола допиту Віктора Януша.
22 грудня 2009 року, о 23.00, його затримали після бійки з іншими бурлаками. Його свідчення не становили ніякого інтересу. На нього, мовляв, напали, а він боронився. Паперів у нього не було ніяких. У нього не було документів, і він не міг згадати, ким був.
Типовий представник міського дна. Та ще й запеклий пияк. Як такий чолов’яга міг стати завідувачем відділення в клініці П’єра Жане? Невже він справді забив Філіппа Дюрюї?
Анаїс підвела голову. Вона відчувала, що в кабінеті щось негаразд. Вона оглянула речі, документи, теки на своїм столі… Наче нічого не змінилося, проте… Тут хтось таки побував. Хтось такий, кому нічого було тут робити.
В її кабінеті побував сторонній.
Він тут нишпорив.
Хто? Матіас Фрер?
Вона знову роззирнулася. Із другого боку стола лежали два аркуші паперу. Підвівшись, вона швидко обійшла стола. Непроханий гість лишив на видноті ксерокопію відбитків пальців, знайдених на місці злочину.
А поруч, на білому аркуші, над своїм підписом, Матіас Фрер написав:
«Я НЕ ВБИВЦЯ».
Він розпочав перегони з часом. Щойно Анаїс Шатле побачила його світлину в теці зі справою Віктора Януша, відразу направила поліційні авто до його хати і до клініки. Вона звеліла взяти під нагляд вокзал Сен-Жан, аеропорт, автомагістралі й автостанції, а також виїзди з міста на шосе національного і місцевого значення. Звісно ж, вулицями Бордо вже нишпорили патрулі. І шукали вони його.
— Зупиніться тут, — сказав він водієві таксі. — І зачекайте мене.
Він попросив висадити його за декілька будинків од свого помешкання.
— За три хвилини буду.
І побіг до хати. Відчинив двері. Узяв чималу сумку і напхав туди одягу. Та головне, забрав документи, які не взяв із собою раніше, — податкові папери, дипломи, сертифікати з лікарні у Вільжуїфі…
Знадвору долинуло квиління поліційних сирен. Він застебнув валізу і тихенько вибіг із хати.
Сів до таксі. В оці сіпався біль. Його нудило. Серце гамселило так, немов у грудях бухав відбійний молоток.
— Тепер куди?
— В аеропорт Бордо-Меріньяк. Зала міжнародних рейсів.
За вікном пропливали кілометри. Назустріч мчали авта з увімкнутими ліхтарями на дахах. Йому аж не вірилося, що вся ця веремія знялася через нього. Та він не думав про поліцію. І про убивць не думав. Він думав про себе. Хто ж він насправді? Тепер йому стало зрозуміло, що його перебування в Бордо — чистісінька облуда. Доказів було доста. Відчуження від колег на роботі. Відчуття порожнечі, що охоплювало його вечорами в тиші ніякої домівки. Сум’яття, коли намагався згадати своє минуле.
У нього не було правдивих спогадів. І ті, що несамохіть формувалися в мізках, були облудою. Байдужими камінцями непрозорого муру, що постав поміж його минулим і теперішністю.
Реальною здавалося одне видовище: тіло Анни-Марії Штрауб, яке висіло над ним. Імена і дати, може, теж облудні, та події, що стоять за ними, реальні. Працював він тоді психіатром чи ні? А може, сам перебував на лікуванні у психіатричному відділенні? Може, причиною його першої дисоціативної втечі було якраз самогубство цієї жінки?
— Приїхали.
Фрер заплатив водієві. Діловито пройшов до зали аеропорту. Усеньке його тіло вкривав гарячий липкий піт, що скидався на костюм водолаза. Він підійшов до банкомата і взяв дві тисячі євро, свій щомісячний максимум. Поки автомат видавав гроші, він озирнувся. На нього дивилися об’єктиви спостережних камер. Що ж, тим ліпше.
Нехай вони бачать його.
Нехай думають, ніби він полетів на літаку.
Він відступив у зону, що туди камери не досягали, і дістав мобільника. Стер із пам’яті всі номери, набрав голосового годинника і, не вимикаючи, жбурнув телефон у смітницю. Туди ж таки полетів і плащ. Потім, намагаючись триматися непомітно, вийшов із аеропорту, сів до таксі і звелів їхати до середмістя.