Матіас Фрер зник. Щез, як імла на воді.
Ле Коз і Закрауї подалися до нього додому. Конант і Джафар поїхали до клініки П’єра Жане. Ні вдома, ні на роботі його не було. Анаїс навіть не чекала від них звісток і відразу ж звеліла взяти під контроль автобусні та залізничні вокзали й аеропорти, в’їзди на автомагістралі та шляхи місцевого значення.
Вона надіслала світлини Януша-Фрера до всіх комісаріатів півдня Франції. Зв’язалася з редакціями крайових часописів і домовилася, що вони опублікують його фото вже в завтрашніх ранкових випусках. Зателефонувала до місцевих радіостанцій і продиктувала оголошення із закликом до свідків, які бачили такого чоловіка, звертатися до поліції. Ось-ось мала вступити в дію безплатна телефонна лінія і сайт у мережі. Одним словом, розпочиналася велика гра.
Внутрішній голос підказував їй, що вона помиляється. Вона віддала Фрера на поживу засобам масової інформації та широкої публіки, не кажучи вже про своє начальство, та прямих доказів його вини не мала. Їй телефонував комісар: «Знайдіть його негайно!» Телефонувала Вероніка Руа: «Що за дурня?» Дзвонив префект: «То все гаразд? Ви з’ясували особу злочинця?» Телефонували газетярі: «Правда, що злочинець утік?» Усе воно працювало на її імідж і репутацію і сприяло її кар’єрі. Та ніхто з цих людей не запитав про те, що справді мало значення: «Ви певні, що Мінотавра вбив Януш?»
Тепер вони ловили втікача. Не вбивцю Філіппа Дюрюї, а психіатра, що дременув із міста. І ніщо не свідчило про те, що це та сама людина. Поки не знайдуть остаточних доказів, Фрер, він же Януш, буде тільки свідком злочину. І оголошувати його злочинцем означало бігти поперед воза.
Хоча насправді вони вже запізнилися.
Своєю втечею психіатр уже вирішив свою долю. Хіба ж буде чоловік із чистою совістю тікати від поліції? Читаючи рапорти і звіти, що надходили їй звідусіль, Анаїс у глибині душі весь час проклинала Матіаса. Чому він не довірився їй? Чому не дочекався її в комісаріаті? Вона зуміла б захистити його.
Вона порозкладала папери і зробила перші висновки. Попервах вони подумали, що Фрер поїхав автомобілем. З’ясували, що в нього був автомобіль «Вольво-960» із дизельним двигуном, номер 916 AWX 33. Ні біля хати, ні на стоянці клініки П’єра Жане авта не знайшли. Потім стало відомо, що він подався до аеропорту Бордо-Меріньяк, там зафіксували сигнали його мобільника. Крім того, він узяв у банкоматі дві тисячі євро.
Та цей слід завів їх у глухий кут. Авта біля аеропорту не виявили. Пасажир на ймення Матіас Фрер чи Віктор Януш не реєструвався на жоден рейс літака, що вилітали вдень. Анаїс відразу втямила, що це облуда. Фрер навмисне пустив їх цим шляхом, аби виграти час. Так воно і виявилося. За годину вони знайшли лікаревого мобільника і плаща у смітниці аеропорту.
Відтоді ніяких звісток, ніяких слідів.
Звернення до свідків, як водиться, дало цілу зливу безглуздих, дурнуватих і найсуперечливіших звісток. На жодному контрольному пункті, що були на шляхах, лікареве авто не проїздило. Жоден поліцай і жоден жандарм Матіаса Фрера не бачив. Цілковитий провал на всіх напрямках слідства.
Анаїс анітрохи не сумнівалася: Матіас уже далеко. Принаймні сподівалася на це. Вона й не хотіла затримувати його. Спершу їй треба розібратись у цій справі. Матіас Фрер був причетний до неї, та був лише однією з ланок. У неї залишалися й інші версії. До них і слід було взятися. Вона вже вирішила це. Уранці вона поїде до Ґетарі й побалакає з тим ковбоєм, який згубив пам’ять. Витрусить із нього правду.
18.50.
Не було вже сенсу сидіти в кабінеті. Анаїс підвелася із-за столу і рішуче попрямувала до виходу. Сіла в авто і подалася до кварталу Флемінґ. Сирена. Ліхтар. Ніколи ще на вулицях Бордо не бачили такої кількості поліційних авт і стількох охоронців порядку. Дякую тобі, Януше.
Анаїс рвучко загальмувала. Ось і місце призначення. Кварталу було не впізнати. Поліційні фургони. Службові авта. Машини криміналістів. На вечірку зібралися геть усі.
Вона вимкнула двигуна. Уявила собі, як поліцаї перекидають догори коренем спорожнілий дім. Цю вбогу хату, де ще вчора вона пила шато-лесаж зі звабливим чоловіком. У неї виникло прикре відчуття, неначе чужі люди топчуться по її спогадах.
Поліцаї, що стояли в оточенні, впізнали її й розступилися, пропускаючи до хати. У Фреровій вітальні юрмилися детективи та криміналісти, що скидалися на астронавтів у паперових скафандрах. До неї підійшов Ле Коз і простягнув пару бахіл.
— Надягнеш?