Потім підійшов до тамбура, похиливши голову. Поклав на конвеєра валізу й ноутбука. Охоронець, який балакав телефоном, неуважно зиркнув на екран і кивнув, показуючи, що можна пройти. Фрер пройшов крізь рамку, яка відразу ж задзеленчала, та обшукувати його ніхто не став. Він зібрав свої речі й зиркнув на камери. Якщо вони переглядають знімки щодня, йому гаплик.
Приміщення камери скидалося на роздягальню в басейні. Без вікон, підлога з лінолеумом і стіни, що всуціль складаються із сірих комірок. Він обрав комірку під номером 09А. Запхав туди дві валізи й ноутбука. Зняв годинника і поклав до валізи. Туди ж таки сховав кредитну картку і гаманець із документами на ім’я Матіаса Фрера.
Заплатив шість із половиною євро за сімдесят дві години, узяв магнітного квитка, який був заразом і ключем, і замкнув залізні дверцята. Усе, що було Матіасом Фрером, сховалося за ними.
Із собою він лишив тільки дві тисячі євро і візитку того Ле Ґена, що з ним він зіткнувся в потязі з Біарріца, того, який працював у «Еммаусі». Напевне, треба розпитати його детальніше…
Він вийшов із камери схову, забрав ножа і подався до виходу. Декілька разів йому траплялися поліцаї в одностроях, та він завдячував костюму, хоча й недосконалому, тим, що нишпорки швидко втрачали до нього інтерес.
Надворі він завернув ліворуч і попрямував до готелю «Ібіс». Біля дорожного знака він зупинився і сховав квитка за металевим кружалом. Якщо йому треба буде стати Матіасом Фрером, варто тільки повернутися до цього знака.
Подолавши східці, він на мить зупинився, щоб помилуватися краєвидом, який постав перед ним. Місто скидалося на кам’янисту рівнину, запорошену сірою курявою, а над нею в промінні вранішнього сонця літали галасливі чайки. Удалині видніли блакитні пагорби. Посередині височів собор Матінки Божої Покрови з мідною статуєю Пречистої Діви, схожий на зціплений кулак із золотим перснем на пальці.
Фрера охопив поетичний настрій.
Глянувши вниз, він побачив отих волоцюг, і мрійливість його геть розтанула.
Він спустився східцями і вийшов на Афінський бульвар, що провадив до Канеб’єра. На розі майдану Капуцинів була паперова крамниця. Він увійшов до неї і придбав записника і фломастера — може, доведеться нотувати. Він розумів, що, немов той археолог, повинен відновити своє минуле за тими крихтами інформації, які йому поталанить зібрати.
Спустившись ще нижче, він угледів арабську крамничку, де торгували бакалією. У винному відділі його увагу привернула полиця з картонними пакетами поганенького вина місткістю від трьох до п’яти літрів. Він обрав найдешевше вино, у пластиковому барильці з краником. Якісь вичавки невідомого походження.
Він завернув на Канеб’єр.
І вмить опинився в Алжирі. Більшість перехожих була з країн Магрибу. Жінки із запнутими обличчями, бородаті чоловіки, чимало було в білих тюбетейках, що їх вбирають до мечеті. Неголені смагляві молодики стояли гуртами, похмуро зиркаючи навсібіч. Спортивні костюми, відлоги, пуховики — все воно юрмилося і галасувало, нехоче розступаючись перед кожним трамваєм, що котив по рейках.
Фрер вивчав крамниці. Дорогих бутиків нема, престижних фірмових магазинів теж. Торгували переважно мідними чайниками, національним убранням і килимами. На терасах каварень за обшарпаними столиками сиділи тепло вдягнені чоловіки і попивали чай із невеличких склянок чудернацької форми. Алжир, та й годі.
Фрер помітив ворота, за якими був двір. Скрізь валялися пожмакані картонні упаковання і порожні фанерні ящики з-під фруктів. Він загилив сміття вбік і ввійшов у двір, де стояв дім із відкритими галереями, в яких сушилося на мотузках шмаття.
Він зиркнув на галереї, там нікого не було.
У вікнах, на сходових майданчиках теж ні душі.
У глибині двориська стояли смітниці, напхані по саму зав’язку. Фрер хутко почав нишпорити в них. Яєчна шкаралупа. Гнилі фрукти. Якісь покидьки, що страшенно смерділи. Затамувавши подих, він намастився тією гидотою від ніг до голови, потім у кількох місцях розпанахав ножем штани і куртку. Далі відкрив краника барильця з вином і підняв його над головою. Пійло побігло йому на чуба, на лице, на одяг. Його знудило, і то так бурхливо, що він пожбурив те барило подалі.
Зігнувшись навпіл, він заходився блювати. Додолу поллялася кава з рогаликами. Струмені кислого блювотиння замурзали одяг і взуття, та він не одвертався, навпаки. Трохи постояв, ухопившись руками за краї смітниці, аж у скронях перестало гупати.
Урешті він випростався. Його водило, в горлянці дерло. Сморід витав довкола нього гидкою хмарою. Він закрив крана, глянув на свого обляпаного светра і зрозумів, що треба йти далі.