Вони з Бернаром посідали на невеличкому майдані. Януш не знав, як він зветься, та йому було нахчати на те. Його потроху охоплювала та сама байдужість, що володіла і його новими братами. Вона виявлялась у млявості рухів, апатії та загальному остовпінні. Він усвідомлював, що без годинника втрачає відчуття часу і простору.
До дійсності його повернуло бряжчання бляшанки. Бернар уже скинув шкарпетку з ноги і, ворушачи замурзаними пальцями, знову показував перехожим свій трюк. Дзень-дзелень…
— Один шеляг небораку альпіністові…
До них попідходили й інші бурлаки. Бернар невдоволено матюкнувся. Вони були п’яні мов чіп і самі вже не жебрали, а тільки лякали потенційних милостивців. Один совгав лицем по асфальту, до крові здираючи шкіру. Другий скинув штани і рачки лазив довкола свого друзяки, який уже й на ногах не тримався, намагаючись запхнути йому в рота свого прутня. Ще один трохи далі виголошував палку промову, звертаючись до муру, і вряди-годи махав кулаками, погрожуючи небесам.
Януш дивився на них, не почуваючи ні жалості, ні спочуття. Навпаки, лють, яка душила його ще зранку, тільки зміцніла. Він не сумнівався: кілька місяців тому, коли він справді був Вікторем Янушем, він уже ненавидів їх. Та ненависть підтримувала його і допомогла йому вціліти. Але невже вона підштовхнула його до вбивства?
— Гайда, — пхнув його в бік Бернар, збираючи дрібняки на землі. — Треба вже й хильнути.
— А попоїсти?
— А для цього є безплатні їдальні й пункти роздачі. І відділи «Еммаусу». Доброчинність! — Він зареготався. — Здуріти можна, як ото їм кортить нагодувати нас! А щоб чарчину налляти, то дзуськи!
Смеркало, і надворі стало холодніше. Януш тривожно думав про те, що чекає на нього найближчою порою. Усередині наче скрутило все. В очах закипіли сльози. Ніби мала дитина, що боїться пітьми.
Та він мусить бути непохитний.
Мусить потрапити до нічліжки, що зветься Оборою, де збираються всі марсельські бурлаки.
Якщо й там ніхто його не впізнає, то він пішов хибним слідом.
Майор Мартено погодився провести їх на місце подвійного вбивства. Кожен їде своїм авто, сказав він. І, поки вони були в його кабінеті, більше й слова не сказав. І ось вони їхали за «субару» WRX, одним із тих авто зарубіжного виробництва, якими останньою порою забезпечили поліційні служби швидкого реагування.
Вони поминули Бідар і Ґетарі, прямуючи уздовж залізничних колій. Дощ не ущухав. Усі барви, відчуття і рухи змішалися в ньому. Він висів над зеленими гаями і лискучим асфальтом. Пацьорки дощу спалахували на поверхні океану білястими блищиками.
Авто зупинилися на вершині бескиду. Густі чагарі, декілька самотніх хат, у долині бляклий берег, стиснутий чорними скелями. Анаїс і Ле Коз підійшли до жандармів. Мартено показав їм на бетонну споруду за сотню метрів од них, де на даху видніла рибина-вивіска.
— Дім Бонфісів.
Споруда була й досі оточена жовтими стрічками огорожі, на вікнах і на дверях висіли печатки. Майор пояснив, що попереднє обстеження помешкання жертв, тобто фотографування, зняття відбитків пальців, зробили ще вчора, а ретельний обшук призначили на завтрашній ранок.
— Де саме сталося вбивство?
— Унизу. На березі. — Майор тицьнув пальцем у бік океану. — Тіло жінки знайшли он там. Тіло чоловіка — трохи далі, біля підніжжя скелі.
— Я нічогісінько не бачу.
— Це місце зараз під водою. Приплив.
— Ходімо туди.
Вони почали спускатися крутим узгір’ям. Анаїс знай крутила головою, розглядаючи довколишні краєвиди. Лопотіли мокрим листям дерева і кущі. Удалині бовваніла вілла з терасою, яку затуляли сосни. Блищали під дощем рейки залізниці, прямої та рівної, наче слід від ножа, що розітнув полотно картини.
Вони дісталися берега, піщаної сірої крайки. Анаїс здригнулася. Дрижаки від застуди чи таки страх? Чомусь згадалася легенда про Трістана та Ізольду — бурі та приворотне зілля…
Вона зміркувалася.
— О котрій годині воно сталося?
— Як кажуть свідки, десь опівдні.