— Та хоча б.
— Ні.
— А про розвідного ключа? І про телефонного довідника?
Чолов’яга насупився.
— На них наче кров була, еге?
— Так, на них була кров. Звідки вона взялася?
Фрер промовляв упевненим і владним голосом. Обличчя велетня напружилося, потім на ньому з’явилася досада.
— Не… не пам’ятаю я…
— А твоє прізвище? Твоє ім’я? Звідки ти родом?
Фрер пошкодував, що вивалив на того неборака стільки запитань. Надто вже гостро. Надто вже швидко. Переляк пацієнта переростав у паніку. Губи його затремтіли.
— Ти погодишся на сеанс гіпнозу? — дуже м’яко запитав він.
— Оце простісінько зараз?
— Та ліпше завтра. Спершу треба відпочити.
— І це мені допоможе?
— Певності нема. Але гіпноз дасть нам змогу…
На поясі в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, він хутко підвівся.
— Пора вже. Терміновий виклик. А ти поки що подумай над моєю пропозицією.
Ковбой помалу підвівся з-за столу — на зріст він був десь із метр дев’яносто — і простягнув лікареві розкриту долоню. То був цілком приязний жест, але його порухи здійняли такий вітер, що Фрер жахнувся.
— А про що тут міркувати? Я згоден. Я вірю тобі, лікарю. Завтра зустрінемося.
Чоловік замкнувся у вбиральні, що була в холі відділення швидкої допомоги. Він сидів там уже півгодини й геть відмовлявся виходити. Фрер стояв перед коміркою. Поруч переступав з ноги на ногу слюсар із валізкою знаряддя в руці. Після численних закликів і попереджень, що залишилися без відповіді, Фрер звелів слюсареві ламати двері. Чоловік сидів на долівці біля унітаза, зігнувши коліна й обхопивши руками голову. Світла в комірці не було. У тісному закутку стояв страшенний сморід.
— Я психіатр, — сказав Фрер, плечем зачиняючи за собою двері. — Вам потрібна допомога?
— Катайте звідсіля.
Фрер присів на одне коліно, намагаючись не втелющитися в калюжу сечі.
— Як вас зовуть?
Мовчання. Чоловік так само стискав долонями голову.
— Ходімо до мого кабінету, — запропонував Фрер і поклав чоловікові руку на плече.
— Катайте, я вам сказав!
У чоловіка вочевидь були проблеми з вимовою. Він дуже шепелявив, наче рясно зрошував слиною кожен промовлений склад. Здригнувшись від дотику, він звів голову. Навіть у пітьмі Фрер побачив його потворне обличчя. Брезкле і виснажене, воно ніби аж перехнябилося і складалося з окремих клаптів, що були зшиті нашвидкуруч поміж собою.
— Підводьтеся, — звелів він.
Чоловік витягнув шию вперед, і все стало зрозуміло. Вона була геть понівечена: криваві садна, ґулі, забої. Просто жах.
— Довіртеся мені, — сказав Фрер, насилу стримуючи відразу.
Ні, це не опіки, подумалося йому, це, напевно, лепра. Страшенна недуга, що з’їдає людину, поступово нівечачи її подобу. Та, примружившись, він збагнув, що помилився: шрами і вавки були несправжні. Той чоловік зібгав шкіру на шиї, а потім склеїв її синтетичним клеєм. Він сам заподіяв собі цю шкоду, щоб люди повірили, що в нього такий тяжкий стан, і поклали до стаціонару. Синдром Мюнхгаузена, виснував психіатр, потім повторив:
— Ходімо.
Чоловік, нарешті, підвівся. Фрер відчинив двері, з полегшенням повертаючись до світла і відносно чистого повітря. Обоє переступили порога вбиральні. Він вийшов з клоаки, та не з жахіття. Цілісіньку годину розмовляв із тим склеєним чоловіком і впевнився у правильності попереднього діагнозу. Той ладен був піти на все, аби лиш його поклали до лікарні й піклувалися про нього. Поки що Фрер послав його до лікарні Пеллеґрена, щоб там узялися до його обличчя та шиї, бо клей уже почав нівечити тіло.
Пів на шосту.
Фрер здав чергування у швидкій допомозі й повернувся до свого відділення. Влаштувався у своєму КП (консультаційному пункті), де був розташований його кабінет і секретаріат. Не було ні душі. Він з’їв канапку, потроху приходячи до тями після пережитого жахіття. В університеті йому казали: «Звикнеш до всього». Та його це поминуло. Він так і не звик. Ще й надто, що далі, то гірше йому велося. Його вразливість на божевілля обернулася тонкою надчутливою мембраною, що постійно зазнавала подразнення, а може, й зараження…
Шоста година.
Знову відділення швидкої допомоги.
Тут усе було більш-менш спокійно. Усього декілька пацієнтів — прийшли самі. Він уже знав їх. За півтора місяця вже встиг познайомитися з цією категорією хворих. У лікарні вони отямлюються, потім виписуються, та вдома припиняють вживати нейролептики і знову зсуваються з глузду. І знову «добридень, лікарю».