Грюкнули дверцята. «Джампі» покотився вулицею. Янушеві очі трохи звикли до пітьми, і він зміг розгледіти своїх попутників. Їх було з десяток, вони сиділи на лавах одне напроти одного. Ті самісінькі бридкі мармизи, ті самі люті погляди, ті ж таки чорні від лепу руки, що їх він бачив цілісінький день… Двір Чудес просто неба — це одне, а в замкненому просторі — це все ж таки інше. У напівтемряві, яку роздирало світло вуличних ліхтарень, ці істоти, що скидалися на воскреслих горгулій, здавалися казковими потворами, які набули реальності.
Голомозий чолов’яга зі впалими щоками дивився перед собою застиглим поглядом. Бурлака, що сидів біля нього, спав, обхопивши голову руками і скидаючись на камінь у пакеті з ганчірками. Обличчя решти губились у сутінках. Вони вже не ворушилися, заклякнуши в апатії. Якийсь волоцюга стояв навколішки, хапаючись за лаву і марно намагаючись підвестися; кожна його незграбна спроба супроводжувалася лютим пирханням.
У скло заторготів соціальний працівник, який сидів коло водія.
— Гей, ти! Ану сядь негайно!
Спортсмен заточився, потім підвівся і впав на вільне місце. Тепер підвівся його сусіда. Він був чорний, наче аж обвуглений од бруду. Запаху Януш не відчував, він давно вже дихав ротом, намагаючись не думати про отруйні випари, що просягали в горлянку. Чолов’яга підійшов до замкнених дверей, розставив ноги і заходився дзюрити, поціляючи струменем поміж стулками. На його сусідів полетіли бризки, та ніхто навіть не поворухнувся.
Та його потуги були марні, бо дверцята були зачинені. А калюжа сечі під час гальмування побігла назад у салон. Соціальний працівник застукотів у скло ще дужче.
— Ану припини! Правила забув, еге?
Чолов’яга не реагував на його вигуки і спокійнісінько пудив далі. Януш підняв ноги над підлогою, щоб цівки сечі не сягнули його.
— Засранцю, не змушуй нас зупинятися!
Волоцюга нарешті відступив од дверей і, ступаючи в калюжі, падаючи то на тих, то на інших, дістався до свого місця. З кожним кілометром гамір у фургоні гучнішав. Лунали тягучі, пронизливі, люті голоси, бурмотілися невиразні, перекручені слова — уривки безглуздої мови, що нічого не висловлювала.
Якась молодиця знай торочила:
— Мене звати не Оділь. Мене звати не Оділь. Якби мене звали Оділь, то була б інша історія…
Беззубий чоловік дихавично шамкотів:
— Мені треба до стоматолога. А потім я поїду до моїх діток…
Інші співали, якщо той їхній галас можна було назвати співами. Надто ж ревів один волоцюга, він виконував шлягер 80-х «Опівнічні демони».
— І як тобі обставини, га?
Виявляється, Бернар сидів поруч із ним — приголомшений усім цим, Януш навіть не помітив його.
— Тут ще нічого… А ось в Оборі…
Дорогою фургон ще декілька разів зупинявся. Януш виглядав надвір. Працівники соціальної служби підбирали нових волоцюг. Їхні колеги підштовхували до другого авта жінок невиразного віку, вбраних у короткі спідниці й пуховики.
— Повії, — пояснив Бернар. — Їх повезуть до Жан-Паньє…
Певне, ще одна нічліжка. У фургона залізло декілька нових пасажирів. Стало тісно. Любитель співів знай ревів на всю горлянку, не усвідомлюючи, скільки гіркої іронії в його словах.
У протилежному від кабіни кінці фургона допіру вмостилося троє мовчазних молодиків. Не були вони замурзані, та й п’яні не були, ще й озирали всіх гострими поглядами. У тих поглядах не видно було приязні. Усі троє здавалися набагато небезпечнішими за решту волоцюг.
— Румуни… — пошепки пояснив Бернар.
Януш згадав. У клініці П’єра Жане часом бували румуни. То були рецидивісти зі Східної Європи, яким французькі нічліжки після рідних в’язниць здавалися розкішними готелями.
— До них ліпше не підходити, — докинув Бернар. — За талон на обід вони рідну матінку заріжуть. А за документи…
Януш очей не зводив із трьох хижаків. Та й вони хутко загледіли його поміж волоцюгами. Гладенькі руки, замурзаний для годиться — авжеж, чолов’яга вдає волоцюгу. Тож він стане першою їхньою жертвою сьогодні вночі. Адже він єдиний, хто має понад один євро в кишені. Януш подумав, що спати не буде. І відразу ж усеньке його тіло прошив біль натруджених м’язів. Він намацав у кишені ножа і стиснув його, наче то був оберіг.
«Джампі» збавив ходу. Приїхали. Район чи то зносили, чи перебудовували — у пітьмі нелегко було те визначити. Над шосе нависав автодорожній міст, схожий на легендарне чудовисько, що загрожує античному місту. Довкола була темрява. З неї виступала тільки ґратчаста огорожа, осяяна потужними прожекторами. Напис на брамі свідчив: «Притулок для вбогих». Біля входу галасувала й жестикулювала нетерпляча юрма волоцюг. Опівнічні демони…