— Оце і є наша Обора, — сказав Бернар. — Нижче вже не впадеш. Беруть сюди всіх, крім дітлахів. Далі — тільки на цвинтар…
Януш нічого не відказав на те. Видовисько струсонуло його до глибини душі. Перед огорожею стояли чоловіки в чорних комбінезонах із яскраво-жовтою світляною смугою на спині, в рукавичках, обличчя затулені масками. Вони по одному пропускали бурлак досередини. Із даху споруди чутно було гавкіт: там у клітках сиділи пси. Певне, чотириногі друзі волоцюг. Утім, Янушеві згадався Цербер — триголовий пес, який стереже браму до пекла.
— Приїхали! Гайда надвір!
Усі попіднімалися, позабирали свої лахи і почали виходити з «Джампі». Пляшки котилися долівкою; декотрі потрапили в калюжі сечі.
— Так багацько пляшок, а бодай би одна повна! — пожартував співак.
І, пишаючись собою, кинувся вперед, нахиливши голову, неначе гравець у регбі, брутально розпихаючи решту, попри хвилі протестів. Волоцюги вилазили, викочувалися й випадали з авто. Видовисько було таке, неначе хтось перекинув смітницю на хідник. Тут їх теж чекали люди в комбінезонах з поливальницями в руках, щоб змити сліди їхньої мандрівки у фургоні.
Перед брамою зчинилася справжнісінька веремія.
Одні перлися вперед, розпихаючи всіх своїми торбами чи візками. Другі гатили милицями по ґратах. Треті дражнили псів, жбурляючи за огорожу порожні бляшанки. Працівники притулку намагалися хоч якось приборкати юрму і дати лад коло брами: пройти досередини можна було тільки по одному.
Януш товпився разом з усіма. Понурив голову, втягнувши її в плечі. Йому кортіло забути, де він перебуває. Та тепер він бодай зігрівся. Його притиснули до огорожі. Крізь сталеві ґрати він бачив дворисько, де вже стояла черга до найближчої споруди. У вікні приймальні горіло світло. Хтось із тих, що увійшли досередини, уже встряв у бійку. Над головами літали порожні пляшки, і декілька волоцюг вже качалися по землі.
Бернар казав правду: він ще нічого не бачив.
— Прізвище?
— Майкл Джексон.
— Документи є?
Нахабний регіт у відповідь. Працівник притулку відсунув праворуч завошивлену торбу. Перед освітленим вікном приймальні вже виник наступний претендент.
— Прізвище?
— Саркозі.
Та чоловік у вікні залишався незворушним.
— Папери є?
— А ти як гадаєш, дурнику?
— Поводься чемно.
— Та йди ти…
— Наступний.
Януш стояв у середині черги й уважно роззирався, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Дворисько оточували бетонні споруди. У центрі стояли тимчасові помешкання. За людом, який юрмився біля кожної споруди, можна було визначити, як їх тут поселяють.
Тимчасові помешкання призначалися для жінок. Поруч із мандрьохами невизначеного віку Януш помітив зовсім молодих дівчат, майже підлітків, вони балакали, не випускаючи з рота цигарок. Наче перебували не в цім пеклі, а на шкільному дворі. Щоб ніхто їх не скривдив, їх пильнували найдужчі працівники притулку.
Ще одне помешкання, що містилось у глибині двориська, було для північних африканців — ті зі змовницьким виглядом тихо балакали між собою по-арабському. Ліворуч бовваніла бетонна коробка, що прихистила вихідців зі Східної Європи — звідти долинала чудернацька мішанина слов’янських мов.
Януш примружився, намагаючись відшукати в юрмі тих трьох румунів із фургона. Таж он де вони! Стоять собі курять. Тільки стало їх більше, певне, знайшли своїх краян. Очі в усіх горіли, стріляючи іскрами, наче жаруки цигарок.
— Відчепися! Кажу тобі, відчепися!
Януш обернувся. Якась жінка сварилася з негром у бейсболці. Ненета і Тітус. Мандрьоха вже встигла отямитися і тепер нападала на свого приятеля. Той замахнувся і зацідив їй кулаком. Вона заточилася і спробувала вдарити його здоровою рукою. Довкола них уже позбиралися роззяви. Чутно було регіт і заохочування. Тітус ударив її ще раз. Ненета гепнула додолу, не зумівши утриматися від падіння, бо рука в неї була поламана. Гупання її черепа об асфальт позбавило Януша останніх моральних сил. Він більше не міг терпіти насильства. І куди більше — занепаду. Всі ці покидьки несповна розуму.
Його підштовхнули до дверей у приймальню.
— Прізвище?
— Нарцис, — несамохіть відказав він.