— То я ж і кажу! Жанно. — Чоловічок зареготався. — Боже мій, ти що, геть із глузду зсунувся?
Януш промовчав. Він не пам’ятав цього чоловіка.
— Шампунь, — сказав той.
І скинув з голови шапку, потер лисого, мов коліно, черепа.
— Шампунь, пізнаєш? Ні, справді, ти схибнувся, еге? Чого ти сюди знову приліз?
— А чому мені не можна?
— Ох, бачу, ти геть нализався…
— А багацько я п’ю?
— Мов барило, друже.
— То чому мені сюди не можна?
— Через поліцаїв, чому ж іще? І через усе інше.
Галас позаду дедалі дужчав. Дрижаки, репет, сміх. Нічліжка прокидалася. І її пробудження швидше скидалося на страшне марення.
Януш ухопив Шампуня за руку і потягнув за собою в більш-менш тихий куточок, де стояли термоси з кавою і бляшанки із джемом.
— Я нічогісінько не пам’ятаю. Второпав?
Лисань із філософським виглядом почухав потилицю.
— З кожним із нас рано чи пізно таке буває.
— Де ми запізналися?
— В «Еммаусі». Ти там працював.
Так ось чому на вулиці ніхто його не впізнавав. Януш не був псом-волоцюгою. У нього була діра, куди він міг заховатися. Гуртожиток «Еммауса» в Марселі. Він згадав чолов’ягу, з яким зіткнувся в потязі, який ішов через Біарріц. Данієль Ле Ґен. Побратим із «Еммауса». З нього і треба розпочинати пошук.
Гамір довкруги ставав уже нестерпним. У їдальні з’явилися співробітники нічліжки. Їхні колеги тим часом відмикали браму. Час було випускати звіроту на волю. Януш утямив, що повинен скористатися тим рейвахом.
— Гайда! — сказав він Шампуневі.
— Та я ж іще й не поснідав!
— Гаразд, я почастую тебе кавою в місті.
Хтось пхнув його, притискаючи до стійки. Довкола утворилася юрма. Здається, бійка. І, як завше, з палкою участю роззяв. Януш міцно взяв за руку Шампуня і підштовхнув його до виходу.
— Ходімо звідсіля.
Мимохідь зиркнув на волоцюг, які стояли гуртом. Ні, це не бійка. Долі лежала жінка. Непорушно, як мертва. Він порозпихав роззяв ліктями і продерся крізь юрму. Став на коліно і швидко обстежив жінку. Вона була ще жива.
У носа йому вдарило гострим яблучним духом. Ось і пояснення. Яблуками тхне ацетон, що виділяється крізь пори. Вона в діабетній комі, яку викликав кетоацидоз. Одне з двох: або вона проґавила зажити інсуліну, або ж не їла кілька днів. У будь-якому разі їй потрібна термінова ін’єкція глюкагону. А потім крапельниця з глюкозою.
Аж його пронизала простісінька думка. Жодного сумніву: він і справді лікар.
Ніби підтверджуючи ту істину, за спиною в нього зарепетував Шампунь:
— Не заважайте йому! Я його знаю! Він медик!
Бурлаки галасували, реготалися, трусилися. Кожен вважав за потрібне дати цінну пораду.
— Їй треба кисневу маску!
— Штучне дихання! Пустіть мене, я вмію!
— Поліцаїв погукайте!
Аж наспіли чергові. Януш підвівся з колін і непомітно змішався з юрмою. Треба гадати, зараз викличуть лікаря. Шампунь як уліз у юрму, так і стояв у ній, вимахуючи руками і вдаючи санітара швидкої допомоги. Януш іще раз сіпнув його за руку і потягнув до виходу.
Браму встигли відчинити. Волоцюги потроху розходилися закуреними камінними джунглями. Янушеві кортіло пошвидше забратися звідси подалі. Та його лисий приятель раптом зупинився.
— Зачекай! Я ж не забрав мої лахи!
Вони згаяли ще п’ять хвилин у камері схову. Виходячи за браму, побачили авто швидкої допомоги, яке щойно під’їхало до притулку. Опинившись нарешті надворі, вони рушили вгору бульваром. Учорашнє враження не обмануло Януша: квартал перебудовували. Як водиться, спорудженню передувало руйнування. Будівельні майданчики видно було поруч із занедбаними спорудами, що дивилися на вулицю наглухо забитими вікнами. Посередині над проїжджою частиною височів міст над цією нічийною територією у стані перебудови.
Біля дому з облупленим фасадом просто на хіднику лежали бурлаки. Наче рабини біля Стіни Плачу, подумав собі Януш.
— Що вони тут роблять?
— Сховане подіставали. До нічліжки не пускають із пляшками. От усі й ховають свої запаси. А тут стіни порепані, плящина якраз і влазить. А вранці вийшов — і ось вона тобі, рідненька. Нікуди й іти не треба. Дехто навіть уночі встає смикнути винця. Тихенько, звісно ж. Чуй, а ми куди оце шкандибаємо?
Сам не знаючи чому, Януш відказав:
— Мені кортить побачити море.
Хатина Бонфісів скидалася на розсипаний картковий будиночок.
Чотири порожні стіни оточили нічим не заповнений простір. Меблі, одяг, хатнє причандалля — все винесли надвір. Ні підлоги, ні стелі більше не було. Сволоки, складені на купу, лежали коло хати. Трохи далі склали дошки. У стінах зяяли діри — їх просвердлили в багатьох місцях, шукаючи схованки. Приміщення було вкрите шаром вапняного пороху, який скидався на вулканічний попіл. Усередині діловито вешталися жандарми, озброєні зондами, молотками і металошукачами, обстукуючи й обнишпорюючи кожного куточка.