Майно Сільвії і Патріка Бонфісів розсортували купками і порозкладали на розстеленій плівці. Над кожною купою зробили намета із тієї ж таки плівки, щоб речі не намочило дощем.
Анаїс помалу пройшла поміж тими імпровізованими наметами. Вона була в дощовику і гумових чоботях. Настрій був кепський. Після страшного сну вона більше й очей не склепила. Перечитала і виправила рапорта й уранці відправила його електронною поштою судді. Застуда дошкуляла їй, крім того, вона погиркалася з майором Мартено, який знай торочив, що й досі не отримав звіту про розтин тіл. То була не просто брехня, а нахабна брехня.
Одна купа складалася з електричних приладів і посуду. Друга — з одягу, постільної білизни і рушників. Третя — з предметів, які витягли з ванної кімнати і вбиральні: вмивальниця, унітаз, ванна. У наступній були книги Бонфісів. В Анаїс було таке враження, наче вона ходить крамницею, де продаються хатні речі.
Уперше за довгий час у неї зігрілися руки. Дорогою до Ґетарі вона зупинилася біля аптеки і придбала свій традиційний набір першої допомоги. Розчин для дезінфекції. Мазь для загоєння ран. Бинти. В авто перев’язала себе. Вовчиця, що зализує рани.
Задзеленчав мобільник. То був Ле Коз.
Вона стала за деревом.
— Дещо знайшов, — задоволено сказав лейтенант.
— Слухаю.
Ле Коз подався до охоронної агенції й добряче налякав нічного вартівника. Здобув доступ до документів підприємства. Ліцензія. Копії правових актів. Річні звіти. Список фармацевтичних чи промислових компаній, що користувалися послугами агенції для охорони своїх таємниць. Одне слово, нічого особливого.
Відразу ж з’ясувалося, що агенція належить холдингові, заснованому декількома учасниками. Анаїс нічого не второпала з фірм, що їх називав Ле Коз, — перш ніж вступити до поліції, її колега здобув економічну освіту. З тієї мішанини імен і назв вона второпала тільки одне: холдинг входить до складу великої французької компанії «Метис», що спеціалізується на хімічному виробництві й розташована в передмісті Бордо. Десь вона вже чула цю назву.
— Що ти знайшов по «Метисові»? — запитала вона.
— Нічого. Або майже нічого. Сфера діяльності: хімічне, сільськогосподарське і фармацевтичне виробництво. Тисячі службовців по всьому світові, здебільшого у Франції й Африці.
— І це все? А хто власники?
— Це акціонерне товариство.
— Треба шукати далі.
— Неможливо. Ти сама це знаєш. Не кажу вже про те, що обшук був незаконний. Та головне, будь-який зайвий крок уперед — і ми впираємось у стіну. Тебе вже сповістили, що призначили суддю?
— Я зустрічаюся з ним сьогодні вдень.
— Нам залишать розслідування?
— Сьогодні ввечері будемо вже знати. У тебе все?
— Ні. Вранці з’явилася новина.
— Що за новина?
— Віктора Януша бачили в Марселі. Ми отримали відразу кілька донесень. Ночував він у нічліжці для волоцюг. Дати тобі номера телефона майора, який керує його пошуками?
Рибальський порт Валлон-дез-Оф — одна з найголовніших цікавинок Марселя, але тієї днини, вісімнадцятого лютого, він здавався примарним. Ресторани не працювали. Судна стояли на причалі. Пляжні будиночки були замкнені. Пустельна набережна довкола рейду аж лисніла чистотою й охайністю, наче її милом помили. Януша те безлюддя нітрохи не бентежило. Йому подобалося, як вітер віє йому в обличчя. Подобався водяний пил, що висів у повітрі. Подобалося море, далеке і близьке, що непомітно перебувало в кожній частиночці світла. Він спивав морську блакить і дихав сіллю.
Вони сиділи біля самісінької води, навпроти акведука, що розлініював своїми прогонами небо і гладінь моря. Ідеальний момент, щоб знов почати розпитування.
— Звідки ти знаєш, що я лікар?
— Та нічого я не знаю! А що, ти справді лікар?
— Ти ж сам допіру репетував про це у притулку.
Шампунь стенув плечима. Він збирався поснідати і діставав із торби все, що треба для цього. Два погнуті вояцькі казанки. Учорашні круасани, що дала добротлива пекарка. Непочату плящину дешевого вина, що придбав Януш. Наллявши з пляшки в обидва казанки, він умочив у те пійло черствого круасана.
— А ти не їстимеш?
— Казав я тобі раніше, що я лікар?