Януша затрясло. Від болю в голові аж у очах тьмарилося.
— Чому вони вирішили пов’язати обидва вбивства?
— А я знаю? Я ж не поліцай.
Януш глибоко вдихнув повітря. Треба все починати наново.
— Ти пам’ятаєш точну дату, коли знайшли тіло?
— Десь у середині грудня.
— Особу з’ясували?
— Так. Якийсь чех. Із приміського збіговища. Я його не знав.
— Він був із бугенвільської ватаги?
— Наче ні.
— А вони знайшли на місці злочину відбитки пальців?
— Чого ти до мене причепився? Я звідки знаю?
— Добре. Що ти ще чув про це вбивство? Подумай.
Шампунь зморщив чоло — думати йому було нелегко. Януш тим часом намагався скласти загальну картину. Його звинувачують у двох убивствах. Одне скоїли в Марселі, друге — в Бордо. Зашморг довкола нього стискається. Він енергійно струснув головою. Я не вбивця.
— То що там було з тим обгорілим?
— Знайшли його в каланці Сорм’ю. Дванадцять кіломерів звідсіля, якщо по прямій. Валявся голий, весь обгорів. Балакали, що тіло течією принесло, та я відразу тобі скажу: дурня. Де його забили, там і покинули.
— А чому вони вирішили, що це вбивство?
— Бо там так воно виглядало!
— Як це — виглядало?
Шампунь зареготався.
— Чолов’яга був із крилами!
— Що?
— Клянуся! У нього на спині були крила причеплені, вони теж обгоріли. Журналісти балакали, що той літав на дельтаплані й упав у море. Та то все дурня. Де ж він тоді обгорів? І чому голий?
Януш не слухав. «Убивця з Олімпа». Те ім’я блискавкою в чорному небі пронизало його мозок. «До того, як забити в Бордо Мінотавра, він забив у Марселі Ікара».
— На, ковтни. — Шампунь простягнув йому пляшку. — Ти білий, мов крейда.
— Дякую, зараз минеться.
— Вирішив зірватися з гачка, еге ж?
Януш обернувся до приятеля.
— Звідки це тобі відомо?
Шампунь усміхнувся і надовго присмоктався до пляшки.
— У мене зв’язки, — нарешті заявив він.
Януш згріб його за коміра і потягнув до себе. Пляшка перекинулася і покотилася в діл.
— Які зв’язки?
— Гей, відпусти! Просто я знаю одного чолов’ягу, та й годі! Клоді його звати. Він раніше був волоцюгою, а потім зав’язав із цим. Працю знайшов.
— У поліції?
Шампнунь вивільнився, рачки поліз по пляшку, яка вже докотилася до темної води, і встиг її підхопити останньої миті.
— Майже в поліції, — відказав він, повернувшись на колишнє місце. — У морзі він працює, в Ла-Тімоні. Возить мерців на візках. Він мені все це й розповів. Чув, як поліцаї балакали між собою… Гей, ти що це?
Януш уже схопився на ноги.
— Гайда звідси.
Клоді скидався на Справжнього Чолов’ягу.
Кам’яного велета з фільму «Фантастична четвірка».
Лисий, здоровезний, небалакучий. У білому халаті стояв він у дворі моргу і палив цигарку. Януш із Шампунем не без остраху підійшли до нього, затамувавши подих. Їм довелося перетнути лікарняний двір у Ла-Тімоні, а потім піднятися східцями на терасу, де була споруда Інституту судової медицини. У небі знову сяяло сонце, і вони під своїми численними вдягачками обливалися потом.
Дивно, але обстановка довкруги скидалася на японський пейзаж. Плоска одноповерхова споруда у формі пагоди служила тлом декільком бамбукоподібним деревцям, що густо поросли листям. Десь поблизу щебетали невидні очам пташки, посилюючи враження дзен-буддистського спокою японського саду.
— Здоров, Клоді!
— Що тобі тут треба? — не дуже привітно відгукнувся той.
— Ось познайомся. Це Жанно. Він хоче дещо попитати в тебе.
Клоді уважно глянув на Януша. Зросту в цьому здорованеві метр дев’яносто. Запалена цигарка в його руці була мов петарда у шпарині бескида. Із ніздрів, мов із кратера вулкана, курівся дим.
— Попитати? Про що це?
Януш ступнув уперед.
— Ліпше спитай, скільки я можу тобі заплатити.
Кам’яний велет розплився в посмішці. Утім, її можна було цілком узяти за гримасу недовіри.
— Це залежить від того, що ти хочеш у мене купити.
— Усе, що ти знаєш про труп крилатого чоловіка, знайденого у каланці Сорм’ю.
Клоді втупився в кінчика тлійної цигарки.
— Це надто дорого для тебе, хлопче.
— Сто євро.
— Двісті.
— Сто п’ятдесят.
Януш понишпорив у кишені і вклав у долоню велета декілька банкнот. Він не збирався довго торгуватися з ним. У Шампуня й очі на лоба полізли. Здоровань ухопив грошенята.