— Усе до грама. Вбивство. Убивцю. Достеменно не знаю. Знаю тільки, що вони хотіли допитати його.
Клоді неспішно запалив іще одну цигарку. На його вустах з’явилася посмішка. Він розумів, що тримає Януша на гачку.
— Річ у тому, що чолов’яга розповів ту історію ще до того, як знайшли трупа. Прийшов до комісаріату — не знаю, до якого саме — і заходився верзти всю ту дурню. Ніхто йому не повірив. Про всяк випадок записали його маячню, та й до побачення. А потім знайшовся той мрець. Тут вони вже второпали що й до чого. Почали дзвонити Кроньє, що провадив слідство. Я сам чув. А тим часом саме закінчували розтин.
Клоді не помилився щодо цінної інформації, про яку так до речі згадав.
— І скільки ти хочеш за того хлопця?
— П’ять сотень.
Цього разу Януш вирішив поторгуватися. Точніше, в ньому озвався первісний інстинкт, який не дозволяв піддаватися на кожну пропозицію без опору. Переговори не забрали багато часу — Клоді відчув, що Янушеві можливості сягнули краю.
— Гаразд, віддаю за двісті.
Януш дістав гроші. Кам’яні пальці вхопили жмут папірців.
— Чолов’ягу звати Бляшаний.
— Бляшаний? — обурився Шампунь. — Він пошив тебе в дурні, Жанно! Усі знають, що Бляшаний дурко!
Клоді люто глянув на Шампуня, та це не справило на того ніякого враження. Побачивши, як така сила-силенна грошей переходить з рук до рук, Шампунь озвірів.
— Бляшаний гарував на будові в Марселі. Щось там у них вибухнуло, і йому поцілило скалком у черепа. Та залізяка в нього й досі в мізках сидить, її видно. Свідчення такого бовдура не варті грошей. Пошив він тебе в дурні, пошив!
Хитрий здоровань покрутив головою.
— А ось поліцаї не думають так! Вони порівняли свідчення Бляшаного і те, що знайшли на місці вбивства. І все збіглося! Обгоріле тіло, крила — все! А він був у дільниці за день до того, як гуляки знайшли того трупа.
— Ти сказав, що його потім шукали. Знайшли?
— Не знаю.
Януш кивнув Клоді й попрямував до східців. Шампунь слухняно чвалав за ним. Тепер, упевнившись у його багатстві, він таки не покине його. Тим ліпше. Допоможе натрапити на слід Бляшаного.
Та перш аніж шукати волоцюгу, Януш хотів заповнити декотрі пробіли в освіті. У тому, що стосується Мінотавра, Ікара і грецької міфології.
Найбільша в Марселі бібліотека була розташована на бульварі Бельсенс, у колишньому кабаре початку ХХ століття «Альказар», у перебудованому будинку, що його фасад сяяв на сонці немов люстро. На згадку про минуле реставратори зберегли — чи спеціально спорудили — маркізу зі скла і сталі у стилі Прекрасної доби. Нависаючи над цілком сучасним під’їздом, вона геть вибивалася з ансамблю і мала чудернацький вигляд.
Януш не пам’ятав, звідки він це знає, та те, що пам’ять бодай отакими клаптями поверталася до нього, тішило його неабияк.
— А ти певен, що нас туди пустять?
— Не бійся, — відказав Шампунь. — Бібліотекарки нас, волоцюг, просто-таки обожнюють. Вони ж усі лівачки! Та й узимку нас особливо жаліють. Холод — найліпший наш друг!
Шампунь мав рацію. Їх зустріли із підкресленою люб’язністю. Лисому дозволили навіть покласти його смердючі торби, щоправда, не в камері схову, а в комірці для віників і мийних засобів. Нерви в Януша були напнуті мов струни. Шлях убивці дивним чином збігався з його власними пересуваннями. Запитання накопичувались, а відповіді на жодне з них він так і не знайшов… Тим-то і з’явилося в нього бажання поринути в античність, сказати б, припасти до живлющого джерела і відбути обряд посвячення.
Бібліотека була вежею, наскрізь пронизаною світлом. У широкі вікна струмувало сонячне проміння, відбиваючись від білих стін, осяваючи ажурні східці та засклені ліфти. Приміщення займало декілька поверхів і наводило на згадки про вежу зі слонової кістки.
Шампунь подався до вільного фотеля, з утіхою потираючи долоні, саме зібрався подрімати в теплі.
— Ти підеш зі мною, — перепинив його Януш.
— Куди це?
— Почнемо з газет.
Януш підійшов до електронного інформаційного терміналу й увійшов до архіву крайової преси. Швидкий пошук видав йому перелік статей, присвячених події 17 грудня 2009 року, коли в каланці Сорм’ю знайшли тіло дельтапланериста. У досить стислих дописах сповіщалося, що особу потерпілого з’ясувати не пощастило. Про обставини його загибелі нічого не писали. Януш почав шукати далі. Та інших матеріалів в архіві не було.
Цікаво, яким таким чудесним чином майор Жан-Люк Кроньє зумів зам’яти цю справу? Принаймні він зі своєю групою здобув нагоду провадити пошук у більш-менш спокійній обстановці. Януш розширив пошук, але й це не дало ніякого результату. Він від’єднався від терміналу.