Януш глянув на годинника, що висів у залі. Четверта пополудні. Надворі смеркало. Навіщо згаяв він стільки дорогоцінного часу на вивчення цих книжок? Ліпше взявся б до інших невідкладних справ, наприклад відшукав Бляшаного, того свідка з металевою пластиною в голові.
Він поставив книги на те саме місце, де брав, і попрямував до сонного Шампуня. Простягнув було руку, щоб його збудити, аж передумав, обернувся і рушив у закут, де чергували бібліотекарки. Дві молоді жінки сиділи там за комп’ютерами і про щось балакали.
Він увійшов у двері й чемно поздоровкався. Вони не відсахнулися, не скривилися од відрази. Початок непоганий.
— Вибачте…
— Слухаю вас… — мовила одна.
Друга знай барабанила по клавіатурі.
Януш махнув у бік ряду полиць під номером 292.
— Скажіть, ви не помічали тут когось, хто регулярно навідувався б у цей розділ бібліотеки? Маю на увазі, у розділ книг із міфології й античних релігій?
— Крім вас, ніхто.
— Ви хочете сказати, сьогодні?
— Ні, перед Новим роком. Ви мій єдиний постійний читач.
Він почухав підборіддя. Щетина була мов дротяна щітка.
— Перепрошую… — повторив він тихіше. — У мене проблеми з пам’яттю. Я… я часто сюди ходив?
— Щодня.
— А коли саме?
— Від середини грудня. Десь відтоді. А потім зникли. А ось тепер повернулися!
У голові потроху почала складатися цілісна картина. Так чи інакше, у середині грудня Януш уже знав про вбивство Ікара. Він приходив до бібліотеки у пошуках інформації, читав міфи. Та робив це задля власного розслідування. Він полював на вбивцю. Потім, 22 грудня, місцеві зарізяки напали на нього. І тоді він утік із Марселя. І став Матіасом Фрером.
Януш усміхнувся бібліотекарці. Насправді він усміхався самому собі. Він ішов своїми слідами. Проживав своє життя навпаки, навиворіт.
У судді Ле Ґаля була дуже велика голова.
Не в переносному, а в прямому, фактичному значенні слова. Його череп був такий широкий, що вуха були майже на ширині плечей. Рисами обличчя — плескатим носом, закопиленими губами — він скидався на мавпу. Окуляри з грубими скельцями тільки загострювали його потворність. Анаїс почувалась у цілковитій безпеці — закохатися в такого їй не загрожувало.
Останні півгодини вона старанно викладала йому всі обставини справи Мінотавра, бо на читання її звіту в судді не було часу. Розповідала про зв’язок поміж злочином на вокзалі та подвійним убивством на березі в Ґетарі. Про те, яким боком причетний до цієї справи Матіас Фрер, психіатр із Бордо, що 2009 року волоцюжив у Марселі. Про підозри на адресу двох одягнутих у чорне чоловіків, які вміють користуватися гвинтівкою «Геката-2» і їздять всюдиходом «ауді» Q7, якого у приватної охоронної агенції начебто вкрали.
Суддя слухав її не перебиваючи. Важко було сказати, яке враження справила на нього ця розповідь.
Чи то він не тямив нічогісінько, чи то не хотів ускладнювати собі життя.
— Поки що можу зробити лише один висновок, — нарешті озвався він. — Головний підозрюваний у справі…
— Свідок.
— Добре, нехай свідок. Та він дременув, а вам так і не пощастило натрапити на його слід.
— Його бачили в Марселі. Я розмовляла з тамтешніми колегами. Його активно шукають. Нікуди він від нас не подінеться.
Узагалі це не зовсім відповідало тому, про що їй сказали марсельські поліцаї, та вона воліла не загострювати увагу на труднощах. Їй хотілося будь-що завоювати довіру судді.
Він скинув рогові окуляри і потер повіки.
— Чому він туди повернувся? Вам не здається це дивним?
— Може, вирішив, що Марсель — останнє місце, де його будуть шукати? Або ж у нього є свої причини…
— Які причини?
Вона промовчала. Не настала ще пора викладати свої гіпотези.
— До чого конкретно ви хочете вдатися?
Суддя знову надів окуляри.
Анаїс подумки виструнчилася.
— Хочу податися до Марселя і взяти участь у пошуках головного свідка в цій справі.
— Гадаєте, це вам треба робити?
— Я розмовляла з керівником слідчої групи Жаном-Люком Кроньє. Він зі мною згоден: моя допомога їм не завадить. Я особисто знайома з утікачем.
— Так, мені казали про це.
Анаїс удала, ніби не помітила натяку.
Потім зібралася на дусі й мовила:
— Пане суддя! Слідство в Бордо топчеться на місці. Ми проглянули всі записи зі спостережних камер. Допитали всіх волоцюг, що мали змогу зустрічатися з жертвою, тобто Філіппом Дюрюї. Намагалися відшукати його пса. З’ясували, де він діставав для нього корм, де добував собі одяг. Простежили ланцюжки, якими він діставав дурман. Ми прочесали вокзал, місця, де збираються бурлаки, кожен міський закуток. Вивчили стан усіх запасів імальгену — снодійного препарату для худоби, яким скористався вбивця — у радіусі п’ятсот кілометрів од Бордо. І що ми здобули? Нуль. У нас був непрямий свідок, що був присутній на місці злочину, Патрік Бонфіс. Та його вбили разом із дружиною.