Патрік Сенекаль
Пасажир
Пасажир
Кілька хвилин тому чоловік із сердитим і водночас стурбованим поглядом зійшов з утоптаної стежки й заглибився в гущу дерев. Він часто зупинявся, щоб прокричати ім’я свого сина, але, якщо не зважати на кілька перегуків птахів-пересмішників, тиша була єдиною відповіддю на його заклики. Попри щільну рослинність, було помітно прим’яту траву, зламані гілки, наче там багато ходили. Чоловік ішов ледь помітною стежкою, з кожним кроком усе більше нервуючи.
Нарешті він почув голос, який одразу впізнав, — голос свого сина. Він долинав із-за велетенського куща саме перед ним. Чоловік зупинився на мить і почув, як його син сказав комусь:
— Ти маєш рацію. Зараз воно того варте!
Чоловік стиснув кулаки. Стурбованість злетіла з його обличчя, поступившись місцем люті. Він кинувся до куща, стрімко оминаючи його, й крикнув:
— Так ось ти де! Ти ще...
Він раптово зупинився, і його очі розширилися. Впродовж кількох секунд він, відкривши рота, спостерігав у повній тиші те, що йому відкрилось.
— Господи... — нарешті прошепотів він.
Вуж тягнеться до мене язиком.
— Насилля, жах, містерія... Вічне захоплення, долучайся.
Я відводжу очі від малюнка й повертаю голову до Поля. Він розглядає мене зі своєю пустотливою усмішечкою, яка видавалася мені досить бентежною ще зі студентських часів; але я любив його спокійний голос, його ідеальну дикцію. Нині йому трохи за шістдесят, і йому важко згадати мене. Звичайно, минуло вже скільки там часу, та все ж молодий чоловік, якому сьогодні двадцять вісім років, не дуже відрізняється від студента коледжу, яким я був тоді: такий самий на зріст, такий самий шатен із короткою зачіскою, такі самі маленькі карі очі... Можливо, трохи більше жирку.
— Особисто мене ніколи не приваблювало все те, що має риси насильства, — так я йому й кажу.
Він скептично здіймає підборіддя, а потім сідає перед моїм столом.
— В усякому разі підлітки шаліють від цього. Ти знаєш, що це один із додаткових курсів, який справно працює?
— Це мене дивує. Зазвичай курси з літератури ніколи не були популярними.
— Однак «Фантастична література» — зовсім інше! Вона притягує! Сам ти десять років тому теж її слухав, незважаючи на свою показну незацікавленість.
— Ні, — терпляче виправляю. — Ні, це був курс із дев’ятнадцятого сторіччя, що ти тоді читав.
— Хіба?.. Ах, і правда...
Та я йому про це вже казав нещодавно, коли зайшов у відділ. Я починаю розуміти, чому він змушений перервати викладання. Пенсія вже певно близько. Та й деякі прикмети не брешуть, а брати лікарняний посеред триместру є напевне одним із них, особливо, якщо немає ніякої справжньої хвороби...
Він копирсається кілька хвилин у своїх паперах. Я стою біля нього і роззираюся. Відділ майже порожній. Тільки одна викладачка сидить за столом у кінці кімнати. Досить молода жінка, вона точно тут не працювала, коли я був студентом. Треба бачити її сконцентроване обличчя, схилене над листком, вона, напевне, править особливо складну роботу. За кілька днів у мене буде такий самий вираз.
Поль усе ще копирсається в паперах і щось нерозбірливо бурмоче. Я користуюся цим, щоб і далі вивчати малюнок, причеплений до нижньої полиці на його столі. Це щось на зразок скупчення різних шматків металу, звідки вислизає вуж, який — а зображено реально — спрямовує свого роздвоєного язика на глядача. Я не вперше бачу подібні ілюстрації на столі свого колишнього викладача. Ще коли він мене навчав, то вже захоплювався незвичними малюнками. Однак цей мене особливо заінтригував.
Поль нарешті задоволено вигукує й простягає мені листок:
— Це список літератури на сесію.
Я читаю назви: «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда, «Срєдні Ваштар» Сакі, «Падіння дому Ашерів» По, а ще «Сяйво» Стефена Кінґа.
— Сакі й По — новели, — пояснює Поль. — Я їм даю копії. Два інших — романи, які вони повинні купити. До речі, вони вже прочитали Вайлда й закінчили працювати над ним. Ми почали Сакі. Ти вже читав щось із цього?
Я зізнаюся, що ні. Треба сказати, що в університеті, у відділі літературних студій, фантастику не дуже шанували, її часто зводили до простої споживацької літератури, яку ми зволили вивчати з явною поблажливістю. Імена По й Вайлда іноді зривалися з вуст деяких професорів, на відміну від імені Сакі, яке мені абсолютно нічого не говорило. Щодо Стефена Кінґа, то університетські швидше б дали відтяти собі руку, ніж тримати примірник цього «паралітератора». Та я не в тій ситуації, щоб іронізувати. Сам я завжди вважав такий жанр оповідок мало достойним якоїсь уваги. Упередженість інтелектуала? А це я перевірю впродовж наступних тижнів...