— Я йому якось продав стару машину, давно... Раніше, ніж ми з тобою познайомилися.
Ясно, що він щось недоказує, і я не знаю чому. Та в цю мить воно мене мало турбує: я надто стривожений цією новиною.
Їх убили у вівторок!
— Чи відомо... чи відомо, коли саме у вівторок? — питаю.
Він дивиться в газету й пояснює, що то дружина Ляфонда знайшла тіла. Вона чекала чоловіка о двадцять першій, а тоді пішла в гараж. І знайшла їх там.
Менш ніж за дві години після того, як я з ними говорив, вони були мертві! А тому, що гараж був уже зачинений, я, ймовірно, був останнім, хто бачив їх живими!
Ні, не я. Алекс. Алекс заходив після мене.
Холод пробігає по всьому тілу.
— А як їх убили? — питає мати зацікавлено. — І хто?
— У статті сказано, що в поліції немає жодних правдивих даних щодо особи вбивці чи вбивць. Мотив теж невідомий: в офісі було повно грошей, але їх не взяли.
З холоду мене раптово кидає в жар. У голові починає крутитися картинка, але занадто швидко, щоб я міг її розгледіти. Найбільше божевілля — їх убито велосипедним кермом.
Мати не розуміє, і батько зачитує уривок зі статті: убивця взяв старе металеве велосипедне кермо, яке валялося в гаражі, й наніс обом чоловікам смертельні удари по голові.
Картинка, яка крутилася в моїй голові, потроху сповільнюється, тоді як жар всередині посилюється.
Батько додає, що обличчя в обох були сплющені, а мати протестує з відразою, заявляючи, що їй не потрібні такі подробиці.
— Кров була й на раковині в гаражі, — веде далі батько. — Убивця вимив руки, перш ніж піти...
Картинка в голові нарешті зупиняється й проявляється з фотографічною ясністю: Алекс виходить із гаража, руки в нього мокрі.
Я в прямому сенсі задихаюся від жару.
Виделка, яку я так і тримав над столом, починає тремтіти. Я дурнувато питаю себе, як столове приладдя може так вібрувати, аж згадую, що то я її тримаю. Повільно кладу її на стіл, а руку ховаю під стіл, на стегно. Пальці дрижать на штанах, як маленьке налякане звірятко.
— Ніяких свідків, — підсумовує батько, закриваючи газету. — Той гараж стоїть одиноко на пустельній дорозі. В мене таке відчуття, що вони його ніколи не спіймають.
Мати киває головою. Який жах! Вона повертається до мене, щоб закликати у свідки, і тре занепокоєно брову.
— Що з тобою, Етьєне? Ти білий, як стіна!
— Живіт болить. Думаю, потрібно до туалету.
Мій спокійний голос дивує навіть мене, але все трохи хитається перед очима, доки я йду до ванної кімнати. Як тільки зачиняю двері, спираюся спиною об стіну й зітхаю.
Алекс, який виходить із гаража, мокрі руки... який сідає в машину, поряд зі мною... обличчя спокійне... голос безбарвний, що проказує: «Вони не ремонтують...»
У нього мокрі руки...
У мене паморочиться в голові, і я, здавлено дихаючи, сідаю на унітаз. Диви, я вже себе переконую! Огидний збіг, правда, але ж... Ні, ота картинка, як Алекс вбиває двох чоловіків металевим велосипедним кермом — недоречна, гротескна.
А його мокрі руки? Його дивна поведінка, коли повернувся до машини?
Я оскаженіло тру обличчя. Мушу виходити. Не сидіти ж увесь вечір у туалеті.
Нарешті я підводжуся, дуже повільно; мої ноги — тільки дві тонюсінькі палички, що можуть у будь-яку мить зламатися. Довго дивлюся на себе в дзеркало. Тепер у мене і справді хворобливий вигляд.
І що ж тепер робити?
Телефонувати в поліцію.
І що я їм скажу? Що думаю, що знаю вбивцю? Що це я підвіз його до гаража і що він, доки я чекав в машині, розтрощив черепи двом чоловікам?
Чому б і ні? Це ж правда, хіба ні? Я ж нічого не зробив, правду кажучи.
А якщо Алекс невинний?
Гм, тоді його просто відпустять, і все!
Та якась частина мене відмовляється вірити у цей жах, уважає все це дурнею.
Відкриваю кран і хлюпаю водою собі на обличчя. Маю поговорити з поліцією, тут немає чого думати. Та ідея йти у відділок у Друмонвілі, розказувати все це в холодному приміщенні, флікам, які підозріло дивитимуться на мене, які запитають: «А ви в машині, ви просто сиділи й чекали?» мене ну зовсім не надихала.
А чи є вибір? Ні... Насправді, ні.
Я дивлюся, як з обличчя капає вода, і тут спадає думка: я спершу поговорю з Луї. Мій найкращий друг — поліціянт, буду дурнем, якщо цим не скористаюся. Він працює в Монреалі, та без різниці. Він знатиме, що робити, зателефонує правильним людям, зуміє мене захистити, якщо запідозрять... Так, спершу поговорю з Луї, відразу, як повернуся в Монреаль.
І відразу ж почуваюся краще. Не зовсім добре, та все ж. Але я більше не хочу їсти, тож поїду. Ні, дякую, я не хочу відпочити, хочу доїхати якнайшвидше. Все добре, будьте певні, тату, мамо, майте довіру до мене, мені ж не десять років... За двадцять хвилин вони, нарешті, дозволяють мені відкланятися.