Я беру телефон і телефоную Люку й Міріам. Мені вдається зробити так, щоб мене покликали на вечерю, йду з квартири, присягаючи собі, що сьогодні ввечері отримаю задоволення.
Я знову їду на тому самому маленькому білому велосипеді, у тому самому похмурому лісі, посеред того самого килима з вужів. Цього разу їх тисячі, і вони вкривають стежку, куди сягає око.
Там, спереду, Алекс — малий хлопчина в червоному анораку голосує.
Та цього разу я не зупиняюся. Проїжджаю мимо, крутячи педалі з усіх сил. А потім вибухаю переможним сміхом, гострим, молодим.
Сміхом дитини.
Та раптом, хоч я і їду далі, відчуваю, як дві руки міцно обхопили мене за стан. Алекс сидить позад мене, і його голос нашіптує мені на вухо:
— Ти не можеш завадити собі взяти мене із собою, Етьєне. Я твій пасажир, не забувай.
Я не лише не відчуваю страху, а навіть радий, що він сів. І кермую, доки Алекс вказує, куди їхати. Направляє мене.
Ми спускаємося крутим схилом, а потім підіймаємося на швидкості. Мчимо щодуху, мені навіть здається, що летимо, колеса на кілька сантиметрів над килимом із вужів.
— Цвях уже недалечко, — шелестить, притиснувшись до мене Алекс. — Він зовсім поруч... Ти ж пригадуєш цвях, Етьєне?
Незабаром зупиняємося біля тополі, що лежить уздовж стежки. В стовбур вбито величезний дев’ятидюймовий цвях. Ми з’їжджаємо зі стежки, щоб заглибитись у сам ліс у напрямку, що вказує цвях. Їдемо серед дерев, по високій траві й відламаних гілках. Маю проворніше крутити педалі, щоб прокласти шлях. А на землі стільки вужів, що я відчуваю, як колеса весь час ковзають.
Раптом перед нами виникає величезний кущ. Я перестаю крутити педалі й ставлю одну ногу на землю. Я знаю, що прямо за цим кущем... там...
...там...
— Уперед, — збуджено свистить над вухом Алекс.
Тепер на мене накочується страх. Справжнісінький страх, від якого починає крутити в животі. Але нажаханим був не Етьєн-хлопчик, а Етьєн-який-спить. Етьєн-хлопчик якраз хоче туди піти. Його бере нетерплячка туди піти. Він контролює ситуацію, тому я знову починаю крутити педалі, наближаюся до куща, обминаю його і...
Раптово прокидаюся, розпростертий на ліжку, вражений сном. Дивлюся на годинник — третя п’ятнадцять.
Маю трохи оговтатися. Тож підводжуся і йду до ванної кімнати. Квартира така темна, така велика: вже відколи я вперше думаю про Манон.
Бризкаю водою на обличчя. Кашляю й сякаюся. Відчуваю гарячку. Учора, коли лягав, уже відчував, що щось підхопив. Зараза! За кілька годин уставатиму на роботу, зовсім не час для застуди!
Улігшись знову й втикаючи в стелю, думаю про свій сон. Я розумію, що в цьому сновидінні наблизився до чогось дуже значущого, дуже особистого.
Я наблизився до власного дитинства, до себе, якого забув.
Може, тому я й відтягую момент, щоб заявити про Алекса поліції? Чи підсвідомо мені нестерпна думка, що більше не побачу його й не дізнаюся, яку роль він відіграв у моєму дитинстві? Я міг би розпитати батьків, у мене вже назбиралося достатньо слідів, щоб поставити їм конкретні запитання; та якщо вони не говорили про це зі мною аж дотепер, то, напевне, вони нічого не знають.
Я зітхаю й перевертаюся на бік. Чи я насправді мав у дитинстві друга — майбутнього вбивцю? Така думка видається мені недоречною, майже шоком. Та все ж його химерна поведінка і мої сни майже не лишають місця для сумнівів: я знав Алекса, і він єдиний, хто може відкрити мені очі на певну послідовність подій дитинства, подій, пов’язаних із велосипедом, лісом і вужами, подій, про які він може мені розказати й про які я, нарешті, можу довідатися. А інакше я ніколи не дізнаюся.
Ніщо не стоїть на заваді тому, щоб поговорити про Алекса з батьками. Хто зна. Коли повідомлю поліцію і все владнається, я спитаю про нього у них... Втрачати нічого.
Згадуються слова з мого сну.
Ти не можеш завадити собі взяти мене із собою, Етьєне.
— Сто чортів тобі в печінку! — бурчу я в тиші кімнати, наче кидаю виклик.
Лягаю на живіт і ховаю обличчя в подушку.
Починаю кашляти, голова розколюється.
Не можу підвестися. Хворий як собака. Свідомість знущально зауважує, що це психосоматичне, а не справжня застуда. Посилаю її до біса: з носа тече, наче з крана, це теж несправжнє, підозрюю?
Увесь день або сплю, або дивлюся телевізор. Навіть не можу перевіряти студентські роботи. Раз чи два спливає думка зателефонувати в поліцію Друмонвіля, та я її відганяю. Завтра виїду раніше з Монреаля і матиму час піти й усе розказати.
Однак назавтра, у вівторок сьомого листопада, я зауважую, що, взявши напередодні вихідний на цілий день, я запізнююся з перевіркою письмових робіт. Тож починаю працювати, але через те, що неповністю одужав, робота просувається повільніше. Закінчую десь о шістнадцятій тридцять. Я так стомився, що лягаю подрімати й прокидаюся о вісімнадцятій тридцять. Ну й добре, повідомлю поліцію завтра після лекцій.