...і раптом ліхтар... з’їзд... і ота маленька тінь, що рухається?.. Це Алекс! Він там! Він дивиться, як я наближаюся, чекає, привид у цьому апокаліпсисі снігу й вітру.
З мене виривається тваринний крик. Я ударю його, вб’ю і привезу труп батькам, кину до їхніх ніг і скажу: «Дивіться! Бачите, він насправді існує! Це я мав рацію!» Натискаю на акселератор. Машина виробляє небезпечні зиґзаґи, її все більше заносить, та навіть не йдеться, щоб зняти ногу з педалі, а коли її вже починає розвертати, я з розгону б’ю по Алексу. Відчуваю жахливий струс і невимовну радість.
А далі — безлад, кінець світу. Всесвіт починає крутитися навсібіч. Я відриваюся від сидіння... лечу... натикаюся... б’юся... Я — тільки кубик у склянці, яку шалено струшують... І враз — тріск, політ, холод, і врешті — нерухомість.
Розплющую очі. Я розкинувся на снігу. Моє тіло — одне суцільне страждання й пошматована плоть. Та я сміюся. Сміюся, бо в мене вийшло. Я дістався до нього!
Повертаю голову. Дорога видається страшенно далеко, але я починаю повзти. Хочу його побачити. Хочу доторкнутися до його трупа, плюнути йому в обличчя! Права нога й ліве зап’ястя не реагують на мої команди, мабуть, вони зламані. Та я повзу під ударами бурі... Просуваюся, незважаючи на нестерпний біль, що спричиняє кожен рух, кожен подоланий сантиметр...
Темна хмара вже ковтає мою шию, виступає тільки голова...
Не відразу... Ще кілька секунд...
Бачу тіло... Майже дістався... Там, трохи далі, вантажівка, яку я не помітив раніше. Муніципальна вантажівка, стоїть. Задній борт відкинутий і видно панно «ДОРОГУ ЗАКРИТО».
Огидний сумнів, нестерпне передчуття...
З останніх сил добираюся до тіла... Торкаюся його... Повертаю голову до себе...
Череп розтрощений, липкий від суміші снігу й крові. Очі від страху вилізли з орбіт. Рот напіввідкритий.
Це не Алекс.
Якийсь незнайомець, чоловік, працівник, що встановлював панно.
Відпускаю анонімну голову, повертаю обличчя до траси й з усієї сили вигукую ім’я Алекса. Падаю лицем у сніг, стає так холодно, що я не можу дихати. З зусиллям підводжу голову.
Там, із хуртовини, з’являється силует, нечутливий до шаленства природи. Червоне пальто розстібнуте, руки в кишенях, чорне кучеряве волосся розвіває вітер.
Алекс зупиняється просто наді мною. Я маю вигинатися, щоб дивитися йому в обличчя. Він дивиться на мене з повною безпристрасністю. Не промовляючи ні слова, я відчуваю, як тіло потроху німіє.
Він нагинається до мене, востаннє робить свій ритуальний жест: кладе пальця на свого лоба, а тоді на мого. Цього разу його вказівний палець довго притискається до моєї голови, і я заплющую очі, наче він обпікає мене, пропікає. Коли розплющую повіки, Алекс уже випрямився. Так і тримаючи руки в кишенях, він розглядає мене ще якийсь час і посміхається... без злості, без глузування, без жорстокості. Посмішка, забарвлена легкою меланхолією.
Він розвертається, віддаляється і зникає в пітьмі, що вирує, шаленіючи.
Я важко перевертаюся на бік, лежу якийсь час у такій позі, перевертаюся на спину, випускаючи довге зітхання, нечутне в завиванні вітру. Здається, зовсім поруч я чую гудіння двигуна. Можливо, наближається ще одна муніципальна вантажівка... Немає сил глянути. Віхола накидається на моє обличчя, єдину частину тіла, яку я ще відчуваю, яка ще виступає з темної хмари. Якусь мить дивлюся в небо, очі заповнює сніг, і я, врешті, їх заплющую. У відчаї. Але і спокійний водночас. Тому що це єдина річ, в існуванні якої я вже не сумніваюся: жорстокий і справжній відчай.
А ще темна хмара, звичайно...
Вантажівка, зовсім поруч... Стук дверцят, звуки голосів... До чого це тепер?
Моєю останньою чіткою гадкою була думка про тата й маму...
Нарешті темна хмара заковтує мене повністю.