Северин узяв філіжанку й відчув, що вона зовсім зимна. СА-Сєд помітив його реакцію і продовжив:
— Реальність найбільшої правди є найбільшою ілюзією, яку розкладено в часі й просторі. Усе є відносним одне щодо одного. І твоя остигла кава вже не кава, а люра. Чи не так?
Северин помовчав, недовірливо мацаючи філіжанку з холодною кавою, розглядаючи ланцюжки манюніх пухирців повітря, що поприлипали до скляних стінок, а інші все ще кружляли в центрі поверхні напою, повільно злипаючись до купки. Северин, торкнувшись їх пальцем і облизавши його, поставив філіжанку на столика. СА-Сєд уважно спостерігав за Северином.
— Значить ми тут ковбасимося, як опариші в банці, і думаємо, що ми до чогось, а таки доростаємо? — повільно мовив Северин.
— Думаєте, — промовив СА-Сєд, немов знав про що він скаже. — Ви повсякчас думаєте тільки про себе і водночас думаєте, що це ви самі думаєте. Ось ти, скажімо. Ти ж думаєш про себе якось? Правда?
— Ну звісно, що це я думаю. Я ж «Гомо сапієнс» як-не-як! — промимрив Северин.
— Добре, і це твоє думання про себе робить тебе ліпшим чи гіршим? — підчепив його СА-Сєд.
— Часом так, а часом інак... А до чого ти ведеш?
— До того, з чого й почав, — творення власної думки про себе самого і, відповідно, про все й про всіх довкола. Твоєї власної, Северине, думки. Розумієш?
Зробилася пауза. СА-Сєд сьорбав чай, і він був усе ще дуже гарячий, бо пара густо здіймалася з поверхні склянки. Северин знову взявся за філіжанку, але та виявилася... теплою. СА-Сєд усміхнувся:
— Дивно, правда? Ніби якась містика.
— А хіба це не містика?
— Ні. Це творчість.
— Щось ти кривиш, чоловіче, — відсунувши філіжанку, Северин випрямив спину і склав руки на грудях. — Навіть за бажання, за незмірного мого бажання я все-таки не можу тобі вірити до кінця.
— Чому? Тобі потрібні ще якісь факти? Ану ковтни ще разочок кави.
— Я не про каву, — мовив з натиском на «не» Северин.
— Знаю. Ти ніяк не можеш скласти в своїй голові кластери суперечливих фактів, щоб здобути цілісну картину світу. А вона доволі проста і по суті своїй така сама, як тисячі років тому. Вашим світом правлять пороки, тобто створені вашими предками і вами самими руйнівні ментальні програми, які інфекційно імплантують глибоко у вашу підсвідомість, що впливатимуть на всі ваші процеси мислення.
— Отже, ти хочеш сказати, що мої думки не є моїми, а такими, на формулювання яких вплинули ці ментальні... як ти сказав?
— Пороки. Паразити.
— Отже кожен з нас рано чи пізно муситиме згинути?
— Ні. У цьому немає чіткої сталості чи остаточної однозначної приреченості. Місце для вибору завжди є. А вибір для кожного з вас є особистим вчинком. Проте не завжди особистий вибір є насправді особистим. Найчастіше ви робите свій вибір унаслідок того чи того переконання, а переконання не є однозначною вашою суттю, як ти вже розумієш, оскільки ті ж самі ментальні паразити вчиняють свій вплив на формування отих ваших як особистих, так і колективних переконань. Тому й перетинаються процеси формування самих цих переконань з процесами формування історичних подій. Як реально проявлені, так і можливі, тобто паралельні реальності. Ось, приміром, якби Гітлер загинув у якійсь автокатастрофі чи від хвороби десь наприкінці 1930-х років, він не попхався би війною на Союз і, можливо, що залишився б видатним політиком в історії Європи, бо об’єднав німецький народ. А якби Сталін напав на Європу раніше за Гітлера, то роль Гітлера в тій війні могла би набути тотально іншого характеру. І невідомо, який кінець мала б Друга світова війна і чи була б вона світовою? І кого тоді вважали б переможцем, а кого переможеним? Зрештою й у цій ситуації, що зараз є, питання хто переможець, а хто переможений усе ще є актуальним і до кінця нез’ясованим. Питання, питання, питання... На відповіді очікуєш одні, а одержуєш зовсім інакші. Таке ваше життя, Северине, — гра варіантів реальності. І всі оці варіанти є реальними, просто хтось колись зробив свій вибір, свідомо чи несвідомо звернувши і перейшовши на іншу реалію буття.