— Який гарний цей світ... ілюзій, — промовив стиха Северин.
— І яким гарним може бути світ твоєї реальності, — підхопив його СА-Сєд.
Частина третя
— А скажи мені, Северине, чи віриш ти в Бога?
— Ясна... річ... — відповів Северин неуважно, стоячи біля вікна все ще під враженням від того, що побачив.
— А що є твоєю вірою?
— Ну, я чую... що Бог існує в усьому, що мене оточує і що в мені самому, і... — Северин озирнувся на СА-Сєда: — Словом, це так просто не розкажеш.
— Чому? Якщо ти віриш, то можеш розказати. Може твоя віра абстрактна, тому ти і...
Северин відірвався від вікна й сів.
— Що значить абстрактна?
— Це коли віра є ненаправленою на суть того, що є вірою.
— А що є суттю віри? — посміхнувся Северин.
— От власне про це і моє запитання до тебе. Що є твоєю вірою в Бога?
Северин замислився. Він пробував добрати потрібних слів, понять, хоч чогось, що могло б допомогти йому самому відчути, що саме є отим свідченням його віри в Бога...
— Не знаю... — розтягуючи слово, промимрив Северин, — якось... От... Чомусь завжди думав, що знаю і..., навіть деколи сам розповідав про той свій... стан? Ні, не стан, а... Це щось... Здавалося, так просто... Віра є вірою, а невіра — невірою!
— А коли востаннє ти молився?
Северин спробував пригадати, коли молився востаннє, але так і не спромігся пригадати.
— Коли саме? — знову повторив запитання СА-Сєд.
— Та... — Северин думав щось вигадати, як слова просто вибухнули самі: — Сьогодні зранку на Київському залізничному вокзалі! Після всього пережитого... Словом, сиджу собі на лаві в залі очкування, з півгодини сиджу, дрімаю... Як чую, оголосили прибуття оцього потяга на Львів. Відчуваю, що час вставати й іти на перон... Але одночасно з цим чую, що якось... Словом, щось мене утримувало в цій дрімоті, яка й дрімотою не була... Це і був стан... молитви. Я молив Всевишнього, щоб усе в моєму житті владналося і щоб усі були щасливими. Я ж молюся не часто, хіба що як уже дуже припече. І в мене проста молитва, прошу Бога, щоб дав те, що потрібно мені, а що не потрібно, щоб відвів убік. От і вся молитва.
— Ти це направду просиш?
— Ну так. А чому ти питаєш? Ти ж маєш сам добре чути, кажу я правду чи ні? — наївно виговорив Северин і глянув СА-Сєду в очі, а той ледь примружив їх і лагідно відповів:
— Я знаю. Я чую. Та зараз мова не про мене. Питання до тебе: що чуєш ти під час своєї молитви, Северине? І чи вслухаєшся ти в те, що насправді чуєш?
— Так. Маєш рацію. Мені це деколи спадало на мислі. Та якось одразу забувалося. Взагалі я тепер пригадую, що справді часом чую щось таке важливе і глибоке...
— А ти забував про це?
— Так. Я завжди забував про це... Знаєш, це якась така вже моя звичка.
— Неуважність?
— Не... Так, скоріше неуважність до того, що я щось чую, але не в стані це усвідомити і запам’ятати. Я що, такий один? — і раптом Северин відчув, як почервонів.
— А тебе це так засмучує, що ти можеш бути таким один?
— Засмучує? Можливо, що... Чекай, ти ж питаєш, що є моєю вірою в Бога?
— Так.
— Чуття радості. Так-так, саме чуття, чи відчуття, зрештою, це не суттєво. Відчуття радості в глибині мого серця, — ось що є моєю вірою в Бога. І сьогодні вранці... — Северин знову відчув, що згадує щось дуже важливе. — О! Я пригадав! Так-так! Сьогодні вранці я... Ти не повіриш! Я чув Ісуса!
— Чому я не повірю? Я якраз вірю, бо чую, що ти хочеш сказати.
— Так от, я згадав щойно, що я запитав його про те, що таке любов і що таке ненависть...
— І він відповів тобі, що тільки любов відкриває вам суть людську?