— Я... — промимрив Северин.
— Ти.
— Дивовижно, — повільно прошепотів Северин.
— І ні з чим незрівнянно. Правда?
— Невимовно...
— Допоки не спробувати, — щиро усміхався СА-Сєд. — То що є Любов’ю?
Северин поглянув на СА-Сєда, теж посміхнувся і промовив просто і невимушено:
— Сіяння. Світло. Променевість.
— А ненавистю?
— Поглинання? — відповів запитанням на запитання Северин.
— Як кажуть в Одесі, не підмінюй чуття логікою, — зауважив СА-Сєд. — Що є ненавистю?
Северин знав, що має відповісти, але все ще стримував себе і таким чином наче бавився ситуацією.
— Відірваність від вісті, — промовив Северин і згодом додав, креслячи вказівним пальцем у повітрі риски: — Не-на-вість...
— Що є тією відірваністю від Вісті? — наполегливо вів своєї СА-Сєд.
— Самотність. Ні! Не просто самотність, а противність, заперечливість, ворожість... Ненависть є са-мо-зни-щен-ням... — промовив Северин по складах. — Самознищенням, тобто знищенням себе самого. Знищенням власного чистого світла! Знищенням не тільки своєї чистоти, а й чистоти інших через провокацію в них такої самої ненависті. Значить, ненависть є брудом?
— Ти сказав! — віддружившись, вимовив СА-Сєд.
— Ось тому, коли я чую любов до ближнього, то я тоді бачу його світло, яке сяє через налиплий на цій людині бруд, і тому я здатен прощати, — вимовив як підсумок Северин.
— Ти бачиш тільки тої людини бруд? — знову зачепив за живе СА-Сєд.
— Я бачу і свій бруд теж... — Северин був наче в трансі, і слова, що злітали з уст його, спадали наче листопад гожої осінньої днини. Він знов усміхнувся і сказав: — Тут не скажеш однозначно, чий бруд, просто є відчуття бруду. Адже той, ближній є таким, яким він є... От ти, приміром, ти є таким...
— Яким? — запитав СА-Сєд.
— Ти є... щось... Я чую світло, що є в тобі. Воно є всередині тебе. Тобто... Ні, не так. Це не можна назвати серединою... Та разом із тим це і є серединою... Внутрішнім, отже, тим, що є прикритим.
— Прикритим чим?
— Усім.
— Ким прикритим?
— Тобою... Ні, не тобою... Мною? — зробивши великі очі, Северин глянув на СА-Сєда.
— То хто я є? — запитав СА-Сєд просто, як учитель, що ось-ось одержить правильну відповідь від свого учня.
— Той, кого я бачу, — промовив Северин щиро.
— А бачиш ти кого? Що ти бачиш?
— Я бачу те, що відчуваю. Це перше, що я бачу, потім я бачу те, що розумію... А потім уже те, що можу назвати. І... Нарешті те, що можу висловити... Значить, я насправді бачу те, що сам відкриваю. А відкриваю те, що можу відкрити. Тому звичайно я мало що бачу одразу. Одразу я бачу очікувані готові шаблони...
— Зустрічають «па адьожкє, а праважают па уму»?
— Так. Твоя правда. Умом я створюю своє розуміння того, що зустрічаю, але в процесі зустрічі я або відкриваю, або приймаю тільки те, що знаю і що вважаю за дійсність. Хух! Як це...
— Тяжко свідомо творити! Так?
— Так. З незвички... Значить... — Северин немов прокинувся. Він шпарко потер долонями обличчя. — Чекай! Ми говорили про те, що я молився і чув Ісуса. Я що, дійсно чув Ісуса?
СА-Сєд розсміявся:
— Ти, Северине, чудовий екземпляр! Просто Хома невіруючий! Чув про такого?
— Це той, хто в недовірі свої пальці вклав у рани Господні?
— Це той, хто навпроти мене сидить! То суть твоя в чому?
— У світлі! — випалив, як солдат, Северин.
— А віра твоя в чому?
— У здатності бачити це світло.
— Чудово!
— Ну добре, чудово так чудово! Я ж про Ісуса запитав тебе!
Северинів погляд похмурнішав.
— Ні, ти неперевершений! То що ти хочеш почути від мене?! — аж скрикнув СА-Сєд.