Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! - дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоїться, Джозеф щасливо дістався до вікна й відсунув штору. Потік місячного світла хлюпнув усередину кімнати - й вона вмить змінилася. Джош задоволено повернувся - він хотів оглянути поле майбутньої «роботи».
Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі.
Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі - ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним.
5
Поза всяким сумнівом - перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно - у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася - але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода!
Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона - але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.
І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:
- Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази.
- Так! - розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду.
- Тоді я порадила б вам не брати китайські вази - вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються.
- Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? - нарешті отямився Джозеф.
- О, вам навіть це відомо! - Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. - У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого - ні.
- Джозеф Волож, - Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.
- Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?
- Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…
- О, то пан є-сте-м поляк? - вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:
- О, то пані теж полька?!
- Пані гуралька, - й обоє охоче перейшли на рідну мову.
- І що ж пані Марта мені ще порадить? - поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.
«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», - відзначив він мимохідь.
- Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, - зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).
- Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, - Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.
- Що б то вам запропонувати, милостивий пане? - Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» - майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.
- Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? - і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. - Такий несмак! Зате чисте золото.
- І ви… пропонуєте мені її взяти? - сторопів Джош.
- А хіба ви не за цим сюди прийшли? - Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга - так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?
- Що ж ви стоїте як стовп? - Марта здивовано насупилася. - Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.
- Але чому?!
- А от «чому» - це вам знати зовсім необов’язково, - прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.
Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі - і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.
- Беріть вазу і йдіть, - ще раз, як маленькому, повторила Марта. - І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.
- Так-так, я пам’ятаю, - не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.
Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва - і слова самі злетіли з його губ.
- Я… зможу побачити вас іще колись?
- Можливо, - лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. - Тільки ж не приходьте так, як оце зараз - іншим разом вам може не так поталанити.
Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.
6
…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.
- Щось ти без мішка, приятелю, - весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. - Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?
- Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, - посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. - Ти б нас усіх за місяць перевішав…
- Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?
- Та так, дрібничка, - мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. - Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?
Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.
- Непогано, - оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. - Місяць гуляти можна.
- А ти хлопець теж не промах, - визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. - Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.
Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.
- То що, нічия?
- Мабуть, що так! - Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.
- А тепер - усіх пригощаю! - гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.
- МИ пригощаємо! - підняв догори палець Джош.
Грижа схвально кивнув.
Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…