— Про що ви говорите? — тремтячим, благальним голосом вигукнула сестра Крамер.
— Можливо, це той небіжчик.
— Який небіжчик?
— У мене в наметі лежить небіжчик, якого ніхто не може викинути. Його прізвище Мад.
Сестра Крамер зблідла і розпачливо повернулася до Данбара, шукаючи підтримки.
— Скажіть йому, нехай перестане таке говорити, — попросила вона.
— Мабуть, там всередині нікого немає, — люб’язно підказав Данбар. — Мабуть, сюди прислали самі пов’язки заради жарту.
Вона з острахом відступила від Данбара.
— Ви божевільні, — закричала вона з благальним поглядом. — Ви обоє божевільні.
Тут нагодилася сестра Дакет і розігнала їх усіх по своїх ліжках, а сестра Крамер тим часом поміняла солдату в білому закорковані посудини. Переміна посудин для солдата в білому не завдавала жодного клопоту, оскільки та сама прозора рідина закрапувалась у нього ще раз і ще раз без жодних помітних втрат. Коли посудина, що живила його руку, мала от-от спорожніти, а посудина на підлозі — от-от наповнитися по вінця, їх просто від’єднували від гумових трубок і швиденько міняли місцями так, щоб рідина знову вливалася. Переміна посудин нікого не бентежила, окрім пацієнтів, які спостерігали за цією процедурою щогодини і не могли вийти з дива.
— Чому б їм не сполучити обидві посудини і не позбутися посередника? — запитав капітан артилерії, з яким Йосаріан перестав грати в шахи. — Якого чорта він їм здався?
— Хотів би я знати, чим він на таке заслужив, — зажурився прапорщик з малярією і укусом комара на дупі після того, як сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат у білому мертвий.
— Він пішов на війну, — висловив здогад льотчик-винищувач із золотистими вусиками.
— Ми всі пішли на війну, — заперечив Данбар.
— Отож-бо й воно, — вів далі прапорщик з малярією. — Чому саме він? У цій системі нагород і покарань щось не видно жодної логіки. Взяти хоча б мене. Якби замість цього клятого укусу комара я схопив сифіліс чи дозу триперу за свої п’ять хвилин пристрасті на пляжі, в цьому була б якась справедливість. Хіба може малярія бути карою за блуд? — прапорщик у німому подиві похитав головою.
— А що мені казати? — долучився Йосаріан. — Якось увечері в Марракеші я вийшов зі свого намету купити собі плитку шоколаду, а підхопив твою дозу триперу, бо якась незнайома мені контрактниця затягнула мене поцілунками в кущі. Я хотів лише плитку шоколаду, але хто б відмовився?
— Так, схоже, це була моя доза триперу, — погодився прапорщик. — Але все одно — в мене чиясь малярія. Мені б хотілось, аби хоч раз усе нарешті стало на свої місця і кожен дістав по заслузі. Можливо, тоді в мене з’явиться більше довіри до світу.
— А мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — зізнався хвацький льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Я байдикую, відколи народився. Я дивом проскочив через старші класи і коледж, і відтоді я тільки те й роблю, що волочуся за милими дівчатками, які думають, що з мене вийшов би добрий чоловік. У мене взагалі немає мети. Єдине, що я хочу зробити після війни, це одружитися з дівчиною, в якої більше грошей, ніж у мене, і далі волочитися за милими дівчатками. Ті триста тисяч доларів ще до мого народження залишив мені мій дідо, який розбагатів на торгівлі в міжнародному масштабі. Я знаю, що не заслужив цих грошей, та буду проклятий, якщо їх віддам. Цікаво, кому ж вони насправді належать.
— Можливо, моєму батькові, — припустив Данбар. — Він усе життя важко гарував, але не зміг заробити для нас із сестрою на коледж. Він уже помер, так що тримай свої гроші при собі.
— Ну що ж, коли б ми дізналися, кому належить моя малярія, все стало б на свої місця. Я не маю нічого проти малярії. Можу косити як з малярією, так і з будь-чим іншим. Але я відчуваю, що це несправедливо. Чому це в мене чиясь малярія, а в тебе — моя доза триперу?
— У мене не тільки твоя доза триперу, — сказав йому Йосаріан. — Через ту твою дозу мені треба й далі літати на бойові завдання, аж поки мене не вб’ють.
— Тоді тим гірше. Ну хіба це справедливо?
— Два з половиною тижні тому в мене був приятель на прізвище Клевінджер, який бачив у цьому вищу справедливість.
— ...Це і є найвища справедливість, — зловтішався тоді Клевінджер, сміючись і плескаючи в долоні. — На думку спадає «Гіпполіт» Евріпіда, в якому оповідається, як блуд Тесея обернувся аскетизмом його сина, що призвело до трагедії, яка всіх їх згубила. Принаймні цей епізод з контрактницею має переконати тебе, що розпуста — це зло...
— Він переконав мене, що шоколад — це зло.
— Хіба ти не бачиш, що ти сам частково винний у своїй теперішній скруті? — провадив далі Клевінджер з неприхованим полегшенням. — Якби тоді в Африці тебе не поклали до шпиталю на десять днів з венеричною хворобою, ти б відлітав свої двадцять п’ять завдань і відправився додому ще до того, як загинув полковник Неверз і полковник Каткарт прийшов на заміну.
— А як щодо тебе? — відповів Йосаріан. — Ти ж не підчепив триперу в Марракеші, а сам в такій самій скруті.
— Не знаю, — зізнався Клевінджер з відтінком удаваної стривоженості. — Мабуть, свого часу я вчинив щось дуже погане.
— Ти справді в це віриш?
Клевінджер розсміявся.
— Ні, звісно, що ні. Просто мені подобається тебе трохи подражнити...
Йосаріан не встигав відслідковувати численні небезпеки, які його оточували. Гітлер, Муссоліні і Тодзьо, наприклад, — усі вони бажали йому смерті. Так само й лейтенант Шайскопф, схиблений на парадах, і бундючний полковник із пишними вусами й манією всіх карати, також Еплбі і Гавермеєр, Блек і Корн. Він був майже певен, що сестра Крамер і сестра Дакет чекали на його смерть, а щодо техасця та військового слідчого в нього вже не лишилося жодних сумнівів. Смерті йому бажали бармени, будівельники і кондуктори по всьому світу, домовласники й орендарі, зрадники і патріоти, лінчувальники, глитаї і лакизи, всі вони хотіли порішити його. Цю таємницю — всі прагнуть твоєї смерті — виплескав на нього Сноуден під час нальоту на Авіньйон, розплескавши також своє нутро по всьому задньому відсіку літака.
Загнати в могилу його могли також лімфатичні вузли, нирки, оболонки нервових волокон і кров’яні тільця. Були ще пухлини мозку, хвороба Годжкіна, білокрів’я, бічний аміотрофічний склероз. Плодючі червоні галявини епітелію могли вхопити й виплекати ракову клітину. Існували хвороби шкіри, хвороби кісток, хвороби легень, хвороби шлунка, хвороби серця, крові та артерій. Були хвороби голови, хвороби шиї, хвороби грудей, хвороби кишківника, хвороби паху. Були навіть хвороби стопи. Мільярди клітин день і ніч сумлінно окислялися, наче безмовні мурахи виконуючи свою надскладну роботу, аби лиш він був живий і здоровий, і кожна з них була його потенційним зрадником і ворогом. На світі було так багато всіляких хвороб, що лише люди з дійсно хворою уявою могли думати про них настільки ж часто, як Йосаріан і Голодний Джо.
Голодний Джо склав список смертельних хвороб, розташувавши їх за абеткою, щоб могти відразу ткнути пальцем у будь-яку з тих, через яку хотів потривожитись. Він дуже засмучувався, якщо якась хвороба опинялася не на своєму місці або коли не міг поповнити список, і тоді в холодному поту біг до Дока Деніки по допомогу.
— Розкажи йому про пухлину Юінга, — запропонував Йосаріан Доку Деніці, який прийшов до нього порадитись, як допомогти Голодному Джо, — і потім додай меланому. Голодний Джо любить затяжні хвороби, але ще більше любить блискавичні.
Док Деніка не чув про жодну з них.
— Звідки ти знаєш про стільки різних хвороб? — запитав він з поважною професійною цікавістю.
— Довідався у шпиталі, коли регулярно читав «Рідерз дайджест».
Йосаріан боявся стількох хвороб, що інколи схилявся до думки назавжди переселитися до шпиталю і решту життя вилежуватися в кисневому боксі, і щоб двадцять чотири години на добу біля його ліжка сидів цілий гурт медсестер та лікарів, чекаючи на будь-які ускладнення, і принаймні один хірург зі скальпелем напохваті, готовий у разі потреби негайно щось вирізати. Скажімо, в нього аневризм: як інакше його вчасно врятують з аневризмом аорти? Йосаріан почував себе набагато безпечніше у шпиталі, ніж поза його межами, хоча хірурга зі скальпелем він ненавидів, як нікого іншого. У шпиталі він міг заверещати і йому принаймні кинулися б на допомогу; поза межами шпиталю його б запроторили за ґрати, якби він почав верещати через усі ті речі, через які, на його думку, всі вже давно мали б верещати, або поклали б його до шпиталю. Одна з речей, через яку він хотів заверещати, був хірургічний скальпель, що майже напевне чекав на нього самого і на кожного, хто вже нажився на цьому світі. Він часто замислювався, чи вдасться йому вчасно розпізнати першу ознаку застуди, гарячки, кольки, мігрені, відрижки, чхання, висипки, кволості, хрипоти, запаморочення або втрати пам’яті, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.