Він також боявся, що Док Деніка відмовиться йому допомогти, коли він, вискочивши через вікно з намету майора Майора, знову пішов до нього, і побоювання його справдились.
— Думаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Деніка, підвівши свою акуратну, бездоганну чорноволосу голову і глипнувши на Йосаріана сльозливим поглядом. — А що мені казати? Мої безцінні медичні вміння іржавіють на цьому паршивому острові, тоді як інші лікарі добре заробляють. Чи ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Я не був би проти відмовити тобі в Штатах або, наприклад, у Римі. А відмовляти тобі ось тут мені зовсім нелегко.
— Тоді перестань казати «ні». Звільни мене від польотів.
— Я не можу тебе звільнити, — промимрив Док Деніка. — Скільки разів тобі повторювати?
— Ні, можеш. Майор Майор сказав мені, що ти єдиний у цілій ескадрильї, хто може мене звільнити від польотів.
Док Деніка остовпів.
— Майор Майор тобі таке сказав? Коли?
— Коли я зловив його у канаві.
— Майор Майор тобі таке сказав? У канаві?
— Це він мені сказав у своєму кабінеті, після того як ми вилізли з канави і заскочили до нього. Він наказував нікому не розказувати, що розказав це мені, тому нікому не розпатякуй.
— Брудний, брехливий інтриган! — закричав Док Деніка. — Він не мав права нікому розказувати. А він сказав, як саме я можу звільнити тебе від польотів?
— Просто написати на клаптику паперу, що я на межі нервового зриву, і відправити його в штаб полку. Доктор Стабз постійно звільняє людей у своїй ескадрильї, то чому ти не можеш?
— А що стається з ними після того, як Стабз їх звільняє? — єхидно відповів Док Деніка. — Вони відразу повертаються в бойовий стрій. А він сідає прямо в калюжу. Звичайно, я можу тебе звільнити, написавши на клаптику, що ти неспроможний літати. Але тут є одна засторога.
— Пастка-22?
— Звичайно. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а вони цього не зроблять. Вони відразу повернуть тебе в бойовий стрій, а де буду я? Десь у дорозі до Тихого океану, мабуть. Ні, дякую. Я не збираюсь заради тебе ризикувати.
— А може, варто спробувати? — не вгавав Йосаріан. — Що доброго в цій Піанозі?
— Піаноза жахлива. Але тут краще, ніж у Тихому океані. Я б не мав нічого проти, якби мене відправили в яке-небудь цивілізоване місце, де можна час від часу заробити якийсь долар-два на абортах. А на островах Тихого океану є лише джунглі та мусони, я б там зігнив.
— Ти й тут гниєш.
Док Деніка розлючено спалахнув.
— Справді? Ну, принаймні з цієї війни я вийду живим, а це набагато краще за те, що станеться з тобою.
— Саме це я намагаюся тобі втовкмачити, чорт забирай. Я прошу тебе врятувати мені життя.
— Це не моє діло — рятувати життя, — відказав Док Деніка понуро.
— А яке твоє діло?
— Я не знаю. Мені казали лише те, що слід зберігати професійну етику і ніколи не свідчити проти своїх колег. Послухай-но. Невже ти думаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що мені казати? Ці двоє шарлатанів, які допомагають мені в медчастині, досі не можуть вияснити, що зі мною не так.
— Мабуть, це пухлина Юінга, — саркастично промимрив Йосаріан.
— Ти справді так думаєш? — перелякано вигукнув Док Деніка.
— Ох, та я не знаю, — відповів Йосаріан нетерпляче. — Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.
— Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? — порадив Док Деніка. — Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.
— А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.
— А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Що ти обіцяєш?
— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?
— Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, — сказав Йосаріан. —Ти не один.
— Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, — похвалився Док Деніка. — Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.
Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.
Розділ 18
Солдат, у якого двоїлося в очах
Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.
— Вали звідси, — відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.
— Ми не можемо наказати йому валити звідси, — зауважив капрал. — Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.
— Гаразд, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.
У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.
— Я думаю, мене турбує мій апендикс, — сказав йому Йосаріан.
— З вашого апендикса ніякої користі, — авторитетно випалив англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас — це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він
жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри — на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.
— А що тут робить англійський військовий лікар? — поцікавився Йосаріан.
Офіцер розсміявся.
— Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.
Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.