Бригаду лікарів очолював поважний, ретельний добродій, який раптом показав Йосаріанові один палець І спитав:
— Скільки пальців ви бачите?
— Два, — сказав Йосаріан.
— Скільки пальців ви бачите тепер? — спитав лікар, показавши два.
— Два, — сказав Йосаріан.
— А скільки тепер? — спитав лікар, не показуючи жодного.
— Два, — сказав Йосаріан.
Обличчя лікаря розпливлося в посмішці.
— Їй-богу, це правда, — тріумфально оголосив він. — Йому дійсно двоїться в очах.
Йосаріана відвезли на каталці до кімнати, де лежав другий солдат, у якого все двоїлось, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.
— У мене все двоїться в очах! — закричав солдат, у якого двоїлося в очах, щойно в кімнату вкотили Йосаріана.
— У мене все двоїться в очах! — закричав Йосаріан у відповідь настільки ж голосно, потай підморгнувши йому.
— Стіни! Стіни! — закричав солдат. — Розсуньте стіни!
— Стіни! Стіни! — закричав Йосаріан. — Розсуньте стіни!
Один з лікарів удав, ніби відсуває стіну.
— Так досить?
Солдат, у якого двоїлося в очах, кволо кивнув і відкинувся на подушку. Йосаріан теж кволо кивнув, розглядаючи свого талановитого сусіда зі смиренним захопленням. Він розумів, що перед ним справжній майстер. Його талановитий сусід, безперечно, був гідним, щоб у нього повчитись і наслідувати його. Уночі його талановитий сусід помер, і Йосаріан вирішив, що далі наслідувати його не варто.
— У мене вже не двоїться в очах! — сквапно закричав він.
Нова група спеціалістів притупотіла до його ліжка з медичними інструментами, щоб упевнитися, що це правда.
— Скільки пальців ви бачите? — спитав головний лікар, показуючи один палець.
— Один.
Лікар підняв два пальці.
— Скільки пальців ви бачите зараз?
— Один.
Лікар підняв десять пальців.
— А зараз скільки?
— Один.
Лікар зачудовано глянув на своїх колег.
— Він усе бачить лише в однині! — вигукнув він. — Ми його вилікували.
— І якраз дуже вчасно, — зауважив лікар, з яким Йосаріан залишився сам на сам, високий, подібний до торпеди приємний чоловік з каштановою щетиною і пачкою цигарок у нагрудній кишені халата, які він курив одну за одною, прихилившись до стіни. — Тут до вас прийшли родичі. О, не хвилюйтеся, — додав він, сміючись. — Не ваші родичі. Це мати, батько і брат того хлопця, який помер. Вони приїхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умирущим солдатом, а ви, по-моєму, якнайкраще для цього підходите.
— Про що ви говорите? — підозріливо спитав Йосаріан. — Я не вмираю.
— Звісно, що вмираєте. Ми всі вмираємо. А куди в дідька на вашу думку, ви котитесь?
— Вони не приїхали провідати мене, — заперечив Йосаріан. — Вони приїхали провідати свого сина.
— їм доведеться прийняти те, що в нас є. З нашого погляду, один умирущий хлопець нічим не кращий за іншого вмирущого хлопця або нічим не гірший. Для науковця всі вмирущі хлопці є рівними. Маю для вас пропозицію. На кілька хвилин ви стаєте їхнім родичем, а я нікому не розкажу, що ви брешете про свою печінку.
Йосаріан сахнувся від нього.
— Ви про це знаєте?
— Звичайно, що так. Не майте нас за дурнів. — Лікар приязно посміхнувся і запалив ще одну сигарету. — Хто повірить, що у вас болить печінка, коли ви при кожній нагоді лапаєте медсестер за цицьки? Якщо хочете когось переконати, що у вас хвора печінка, відмовляйтеся від сексу.
— То з біса велика ціна за життя. Чому ж ви мене не виказали, якщо знали, що я прикидаюсь?
— А на біса мені це здалося? — спитав лікар здивовано. — Ми тут усі разом є творцями ілюзій. Я завжди готовий допомогти змовнику, з яким нам по дорозі до порятунку, якщо він готовий і мені подати руку. Ці люди приїхали здалеку, і я б не хотів їх засмучувати. Мене розчулюють старі люди.
— Але вони приїхали побачитися з сином.
— Вони приїхали запізно. Можливо, вони й не помітять різниці.
— А якщо вони почнуть плакати?
— Мабуть, так і буде. Це одна з причин їхнього візиту. Я постою послухаю за дверима і зайду, якщо ставатиме нестерпно.
— Все це звучить якось безглуздо, — Йосаріан задумався. — Навіщо їм взагалі бачити, як помирає їхній син?
— Я сам цього не можу зрозуміти, — погодився лікар, — але чомусь хочуть бачити. Ну, що скажете? Все, що від вас вимагається, — це полежати кілька хвилин і трошки повмирати. Чи це так важко?
— Гаразд, — здався Йосаріан. — Якщо лише кілька хвилин і ви обіцяєте почекати за дверима. — Він почав входити в роль: — А чому б мене не забинтувати задля переконливості?
— Чудова ідея, — схвалив лікар.
Йосаріана загорнули в бинти. Кілька санітарів прикріпили на кожному вікні жалюзі і опустили їх, зануривши кімнату в гнітючий морок. Йосаріан згадав про квіти, і санітар на доручення лікаря десь знайшов два напівзів’ялих букетики з міцним нудотним ароматом. Коли все було готово, Йосаріанові звеліли вкластися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.
Відвідувачі зайшли невпевнено, навшпиньках, з винуватим виглядом непроханих гостей — спочатку скорботні мати й батько, потім брат, насуплений кремезний матрос з широкими грудьми. Старенькі вступили до кімнати, тулячись одне до одного, ніби щойно зійшли зі знайомого, але й таємничого дагеротипу на стіні, зробленого з нагоди ювілею. Обоє були маленькі, висхлі й гордовиті, немов зроблені з металу і старої темної одежі. Жінка мала довгасте, овальне задумане обличчя кольору паленої умбри, її сивіюче чорне жорстке волосся було розділене навпіл строгим проділом і гладенько зачесане назад без жодних кучериків, хвильок чи прикрас. Посічені зморшками губи були стиснуті, з виразом понурим і сумним. Батько тримався дуже штивно, і старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Невисокий, але плечистий і жилавий, мав він розкішно закручені срібні вуса на поморщеному обличчі. Його втомлені очі сльозилися, і він виглядав страшенно скутим, бо незґрабно завмер посеред кімнати, притискаючи до широких лацканів чорний фетровий капелюх дужими натрудженими руками. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих глибокий відбиток. А брат рвався у бійку. Його біла безкозирка була хвацько зсунута набакир, кулаки — стиснуті, а по кімнаті він роззирався з виглядом ображеним і ворожим.
Усі троє боязко рушили вперед, плечем до плеча, скрадливою, траурною ходою просуваючись крок за кроком і майже в ногу, поки не підступили до ліжка і стали, втупившись згори вниз у Йосаріана. Запала огидна, нестерпна тиша, що загрожувала тривати вічно. Йосаріанові не стало сил терпіти, і він прокашлявся.
— У нього жахливий вигляд, — нарешті озвався старий.
— Він хворий, тату.
— Джузеппе, — сказала мати, яка сіла в кріслі біля ліжка, стиснувши на колінах венозні пальці.
— Мене звуть Йосаріан, — сказав Йосаріан.
— Його звуть Йосаріан, мамо. Йосаріане, ти мене не впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?
— Так, знаю. Ти мій брат Джон.
— Він таки впізнав мене! Тату, він знає, хто я такий. Йосаріане, це тато. Привітайся з татком.
— Здрастуй, татку, — сказав Йосаріан.
— Здрастуй, Джузеппе.
— Його звуть Йосаріан, тату.
— Не можу звикнути до його жахливого вигляду, — сказав батько.
— Він дуже хворий, тату. Лікарі кажуть, він помирає.
— Я не знав, вірити лікарям чи ні, — сказав батько. — Ти же знаєш, які вони дармоїди.
— Джузеппе, — знову озвалась його мати тихим, надтріснутим голосом притлумленого страждання.
— Його звуть Йосаріан, мамо. Вона вже стала забудькуватою. Як вони тебе тут лікують, братику? Досить добре лікують?
— Досить добре, — відповів йому Йосаріан.
— Ну й добре. Тільки ти не давай нікому собою попихати. Ти тут нічим не гірший за інших, хоча й італієць. Також маєш права.
Йосаріан моргнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.
— Ну бачиш, як жахливо він виглядає, — зауважив батько.
— Джузеппе, — мовила мати.
— Мам, його звуть Йосаріан, — нетерпляче перебив її брат. — Не можеш запам’ятати?
— Все гаразд, — перебив його Йосаріан. — Вона може кликати мене Джузеппе, якщо хоче.