— Слухаюсь, сер.
— Чудово, — вигукнув полковник і жваво звівся на ноги. — Але через усі ці балачки ми не потрапимо в «Сатердей Івнінг Пост», еге, капелане? Краще подивімось, як буде виглядати наш захід. До речі, капелане, поки що ні слова про це підполковникові Корну. Розумієте?
— Так, сер.
Полковник Каткарт у задумі затупцював туди-назад по вузькому проходу між кошиками з помідорами і письмовим столом та кріслами посеред кабінету.
— Вважаю, вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж, бо вся інформація буде секретною. Ми можемо вас впускати, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, немає нічого таємного в точному часі. Поставимо в розкладі для вас півтори хвилини. Вам вистачить півтори хвилини?
— Так, сер. Якщо сюди не входить час, необхідний на те, щоб випустити з інструкторської атеїстів і впустити рядових.
Полковник Каткарт застиг на місці.
— Яких атеїстів? — ревнув він обурено, вмить він набрав виразу праведної І войовничої незгоди. — В моєму підрозділі атеїстів немає! Атеїзм протизаконний, хіба ні?
— Ні, сер.
— Дійсно ні? — здивувався полковник. — Тоді він антиамериканський, так?
— Не впевнений, сер, — відповів капелан.
— Зате я впевнений! — проголосив полковник. — Я не дозволю якійсь жменьці паршивих атеїстів зірвати богослужіння. Вони не отримають від мене жодних привілеїв. Нехай стоять, де стояли, і моляться разом з усіма. І до чого тут рядові? Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?
Капелан відчув, як червоніє.
— Вибачте, сер. Я просто подумав, що ви захочете, щоб рядові також були присутні, адже вони полетять на завдання разом з офіцерами.
— Ні, не хотів. У них є свій Бог і свій капелан, хіба не так?
— Ні, не так, сер.
— Та що ви говорите? Хочете сказати, вони моляться тому самому Богові, що й ми?
— Так, сер.
— І він їх слухає?
— Думаю, що так, сер.
— Ну, хай йому біс, — відзначив полковник і пирхнув від подиву. За мить його настрій раптово зіпсувався, і він знервовано заходився пригладжувати рукою свої короткі чорні, сивіючі кучері. — Ви дійсно гадаєте, що слід було би впустити рядових? — спитав він стурбовано.
— Гадаю, що саме це і належить зробити, сер.
— Я б хотів, щоб їх не допускали, — зізнався полковник і забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. — Ох, тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не те щоб вважаю, ніби рядові — брудні, вульгарні й посередні люди. Річ у тому, що в нас просто замало місця. Хоча, щиро кажучи, краще б наші офіцери не браталися з рядовими в інструкторській. Мені здається, їм досить того, що бачаться на бойових завданнях. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів — рядові, але ще ближче підпускати їх до себе я не збираюсь. Скажіть чесно, адже ви не хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за рядового вояка, хіба ні?
— Моя сестра — рядовий вояка, сер, — відповів капелан.
Полковник знову завмер на місці й уважно глянув на капелана, щоб пересвідчитися, що той з нього не насміхається.
— І що ви хочете цим сказати, капелане? Ви хотіли пожартувати?
— О ні, сер, — поспішно пояснив капелан з виглядом болісного занепокоєння. — Вона старший сержант морської піхоти.
Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього ненависть і недовіру. Гостре передчуття небезпеки охопило його, і він задумався, чи капелан, бува, також не плете інтриги проти нього і чи капеланова смиренність не є часом зловісною машкарою, за якою ховається запекла гординя, що в глибині своїй лукава і безсоромна. Було щось кумедне в капеланові, і полковник невдовзі відгадав, що саме. Капелан увесь час стояв на «струнко», бо він забув сказати йому «вільно». Нехай і стоїть отак, мстиво вирішив полковник, просто щоб показати йому, хто тут головний, і вберегти себе від шкоди для власного престижу, визнавши свій недогляд.
Полковник Каткарт, мов лунатик, підійшов до вікна і, втупившись у нього важким, затуманеним поглядом, заглибився в понурі роздуми. Рядові завжди були ненадійні, вирішив він. Зі скорботним смутком дивився він униз, на полігон для стендової стрільби, який він звелів облаштувати для офіцерів свого штабу, і тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Дрідл жорстоко вилаяв його в присутності підполковника Корна і майора Денбі й наказав відкрити полігон для всього бойового складу — і рядових, і офіцерів. Цей полігон для стендової стрільби був справжньою плямою на його репутації, змушений був визнати полковник Каткарт. Він був переконаний, що генерал Дрідл не забув про цей полігон, хоча, з другого боку, був також переконаний, що генерал Дрідл про нього не пам’ятає, а це насправді було дуже несправедливо, полковник Каткарт журився, бо сама собою ідея такого полігону для стендової стрільби мала б стати справжнім листком у вінок його слави, хоч насправді стала плямою на його репутації. Полковник Каткарт не міг точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув з цим клятим стрільбищем, і йому захотілося, щоб поруч негайно опинився підполковник Корн і ще раз оцінив для нього цілу ту пригоду і розвіяв би всі його страхи.
Усе це дуже спантеличувало, усе дуже розхолоджувало. Полковник Каткарт вийняв з рота мундштук, сунув його сторчма до нагрудної кишені і з жалем заходився гризти нігті на руках. Усі були налаштовані проти нього, і він був засмучений до глибини душі через те, що в цю важку хвилину підполковника Корна не було поруч: допоміг би йому вирішити, що робити з тими молитовними зустрічами. Він узагалі не довіряв капеланові, оскільки той був усього лиш капітаном.
— Ви думаєте, — запитав він, — що недопущення рядових може стати перепоною для досягнення результатів?
Капелан завагався, знову відчувши себе на непевному ґрунті.
— Так, сер, — нарешті відповів він. — Думаю, цілком імовірно, що такий вчинок може понизити ваші шанси отримати відповідь на молитви за щільніший візерунок бомбування.
— Я про таке навіть не подумав! — вигукнув полковник, закліпавши очима, що стали мокрі, мов калюжі. — Тобто Бог може навіть покарати мене, розкидавши наші бомби?
— Так, сер, — сказав капелан. — Цілком імовірно, що Він може це зробити.
— Ну, тоді до біса молитви, — заявив полковник в пориві до незалежності. — Не збираюся влаштовувати ці кляті молитовні зустрічі, аби лише погіршити справи, — зневажливо реготнувши, він сів за стіл, устромив у рот порожній мундштук і на кілька секунд занурився в задумливе мовчання. — Я оце подумав, — зізнався він радше собі, ніж капеланові, — що молитва до Бога перед польотами, мабуть, не була вже аж така крута ідея. Редактори «Сатердей Івнінг Пост» могли б і не піти на співпрацю.
Полковник відмовився від свого проекту з жалем, оскільки задумав його цілком самостійно і сподівався з його допомогою яскраво продемонструвати всім і кожному, що насправді не потребує підполковника Корна. Та відмовившись, він зрадів, адже від самого початку його непокоїла небезпека, яку несло в собі впровадження в дію плану без попередньої консультації з підполковником Корном. Він зітхнув з величезним полегшенням. Відмовившись від своєї ідеї, він значно виріс у власних очах, адже прийняв, на його думку, дуже мудре рішення, і головне, він прийняв це мудре рішення без жодної консультації з підполковником Корном.
— Це все, сер? — запитав капелан.
— Ага, — відказав полковник Каткарт. — Хіба що ви маєте ще якусь пропозицію.
— Ні, сер. Тільки...
Полковник підвів очі, ніби його образили, і дивився на капелана з відстороненою недовірою.
— Тільки що, капелане?
— Сер, — сказав капелан, — дехто з людей дуже незадоволений, що ви підвищили норму бойових вильотів до шістдесяти. Мене просили про це з вами поговорити.
Полковник мовчав. Поки капелан чекав, його обличчя почервоніло аж до корінців рудуватого волосся. Полковник тримав його в нестерпній напрузі довгим, байдужим поглядом, позбавленим будь-якої емоції.
— Скажіть їм, що йде війна, — нарешті порадив він неживим голосом.
— Дякую, сер, скажу, — відповів капелан у пориві вдячності за те, що полковник нарешті заговорив. — Вони хотіли б знати, чому ви не викличете кілька екіпажів із резервних частин, які чекають в Африці, щоб ті їх замінили і дали можливість поїхати додому.