— Це адміністративне питання, — сказав полковник. — Не їм його вирішувати. — Він ліниво махнув рукою в бік стіни. — Візьміть собі помідор, капелане. Не соромтесь, я пригощаю.
— Дякую, сер. Сер...
— Нема за що. Як вам живеться в лісі, капелане? Все як має бути?
— Так, сер.
— Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.
— Так, сер. Дякую, сер. Сер...
— Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?
— Так, сер, обов'язково. — Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. — Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.
Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.
— Кого? — спитав він з тривогою.
— Йосаріана, сер.
— Йосаріана?
— Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.
— Це правда, капелане?
— Так, сер. Боюся, що так.
Полковник кілька секунд мовчки обдумував відповідь.
— Скажіть йому покладатися на Бога, — нарешті порадив він.
— Дякую, сер, — сказав капелан. — Скажу.
Розділ 20
Капрал Вітком
Серпневе ранкове сонце було спекотне і парке, і на балконі не відчувалося жодного вітерцю. Капелан рухався поволі. Пригнічений і обтяжений самобичуванням, він вийшов з кабінету полковника, нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві. Він картав себе за те, що, як вважав, було боягузтвом. З полковником Каткартом він мав намір набагато твердіше стояти на своєму щодо шістдесяти вильотів, говорити сміливо, логічно і красномовно про справу, якою вже глибоко перейнявся. Натомість він зазнав жалюгідної невдачі, знову втративши дар мови перед лицем сильнішої особистості. Це було знайоме гидке відчуття, і самооцінка його сильно понизилась.
За якусь секунду він ще раз втратив дар мови, коли побачив, як опецькувата, невиразна постать підполковника Корна манірною риссю піднімається йому назустріч крученими широкими сходами з жовтого каменю, що вели від великого круглого занедбаного вестибюля з високими потрісканими мармуровими стінами і потрісканою кахляною підлогою. Підполковника Корна капелан боявся навіть більше, ніж полковника Каткарта. Смаглявий, середнього віку, з крижаними окулярами без оправи, з лискучою лисою банястою макітрою, якої він раз по раз обережно торкався пучками зашкарублих пальців, підполковник не любив капелана і часто поводився з ним неввічливо. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми короткими, глузливими зауваженнями і всезнавчим цинічним поглядом, з яким капелан не мав сміливості зустрітися довше ніж на одну випадкову мить. Неминуче увага капелана, зіщуленого зі страху, зосередилась на животі підполковника Корна, там, де з-під обвислого ременя стирчали, бгаючись і надимаючись, поли сорочки, що надавало йому неохайного вигляду і робило ніби на кілька дюймів нижчим від його середнього зросту. Підполковник Корн був зверхній нехлюй з масною шкірою, глибокими, важкими складками, що опускались майже прямовисно від носа вздовж тьмяних щік, і квадратним роздвоєним підборіддям. Обличчя його було суворим, і він глянув на капелана, не впізнаючи його, коли вони порівнялися на сходах і вже мали проминути один одного.
— Здоров, отче, — сказав він невиразним тоном, не дивлячись на капелана. — Як справи?
— Доброго ранку, сер, — відповів капелан, мудро зваживши, що підполковник Корн чогось більшого у відповідь не очікував.
Підполковник Корн піднімався далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу вкотре нагадати, що він не католик, а анабаптист, і тому немає потреби, ба навіть неправильно кликати його «отцем». Тепер він був майже певним, що підполковник Корн пам’ятає про це і оте його «отче» з виглядом ласкавої невинності є просто ще одним способом поглузувати з нього, тому що капелан — лише анабаптист.
Майже проминувши капелана, підполковник Корн зненацька зупинився і розвернувся до нього з розлюченим, сповненим підозри поглядом. Капелан скам’янів.
— Що ви робите з цим помідором, капелане? — грубо запитав підполковник Корн.
Капелан здивовано глянув на помідору своїй руці, яким пригостив його полковник Каткарт.
— Я взяв його в кабінеті полковника Каткарта, сер, — спромігся відповісти він.
— А полковник знає, що ви його взяли?
— Так, сер. Він сам мені його дав.
— О, в такому разі все гаразд, — сказав підполковник Корн заспокоївшись. Він холодно усміхнувся, запихаючи великими пальцями обох рук пожмакані поли сорочки під ремінь. Його очі блиснули потайним і самовдоволеним лукавством. — А навіщо полковник Каткарт вас викликав? — раптом запитав він.
Капелан на мить онімів.
— Я не знаю, чи маю я право...
— Щоб читати молитви для редакторів «Сатердей Івнінг Пост»?
Капелан стримав посмішку.
— Так, сер.
Підполковника Корна втішила власна проникливість. Він зневажливо розсміявся.
— Знаєте, я боявся, що коли він побачить останній номер «Сатердей Івнінг Пост», йому прийде в голову якась маячня. Сподіваюсь, вам вдалось пояснити йому, наскільки це страхітлива ідея?
— Він вирішив цього не робити, сер.
— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?
— Так, сер. Усе налагоджується.
— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.
— Дякую, сер. Обов'язково.
Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.
— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.
— Так, сер. Позавчора.
— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.
— Дякую, сер.
Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.
Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.
Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.