Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.
Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.
Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого намету. Він почув, або йому здалося, що почув, як йому вслід хихикнули.
За хвилину капрал Вітком увійшов до кабінету і запитав:
— Як справи?
— Нічого нового, — відповів капелан, ховаючи погляд. — До мене ніхто не приходив?
— Знову заходив цей схиблений Йосаріан. Ото вже справжній баламут!
— Не думаю, що він схиблений, — зауважив капелан.
— Правильно, захищайте його, — сказав капрал Вітком ображеним тоном і, карбуючи крок, вийшов з намету.
Капеланові не вірилося, що капрал Вітком знову образився і таки вийшов з кабінету. Тільки-но він про це подумав, як капрал Вітком знов увійшов.
— Ви завжди захищаєте чужих, — закинув капеланові капрал Вітком. — А своїх людей ви не підтримуєте. Це одна з ваших хиб.
— Я і не думав його захищати, — вибачливо мовив капелан. — Я просто сказав, що думаю.
— А що хотів полковник Каткарт?
— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.
— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.
Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.
Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.
— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.
— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.
— Тоді що з тими листами?
— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.
Капрал Вітком оскаженів.
— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?
— Він прийшов до мене?
— Ні, — сказав капрал Вітком і вийшов.
У наметі було гаряче й душно, і капелан відчув, як весь мокріє. Він мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гомону приглушених голосів,
мляво сидячи за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл. Губи в нього були стулені, погляд — розсіяний, а шкіра на обличчі, блідо-охриста і поцяткована ямками від давніх прищів, кольором і текстурою скидалась на шкаралупу мигдалю. Капелан ламав собі голову, намагаючись пригадати, що стало першопричиною такої неприязні капрала Віткома. Він був переконаний, що колись завдав йому непростимої шкоди, але не міг збагнути, якої саме. Здавалось неймовірним, що така тривала озлобленість капрала Віткома могла з’явитися тільки тому, що капелан забракував гру в «бінго» чи офіційні листи родичам загиблих у бою. Через усвідомлення своєї неспроможності капелан занепав духом. Уже кілька тижнів він збирався по-дружньому розпитати капрала Віткома, що його непокоїть, але вже соромився того, що може дізнатись.
За стіною капрал Вітком приснув зі сміху. Хихотнув і незнайомець. Кілька тривожних секунд капелан дрижав від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в попередньому житті вже перебував у такій самій ситуації. Він спробував затримати й підсилити це швидкоплинне відчуття, аби вгадати, а може, навіть змінити подальші події, та воно розтануло без сліду, як він і очікував. Déjà vu. Це невловиме, часто повторюване змішання ілюзорного та реального, що було симптомом парамнезії, давно цікавило капелана, і він чимало про це знав. Він знав, наприклад, що воно називається парамнезією. Також його цікавили такі дотичні оптичні явища, як jamais vu — «ніколи не бачене» та presque vu — «майже бачене». То були жахні, несподівані моменти, коли цілі предмети, поняття чи навіть люди, поруч з якими капелан прожив майже все своє життя, якимось незбагненним чином набували незнайомого, незвичного, небаченого досі вигляду: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину в яскравих спалахах ясності, яка майже відкривалась йому: presque vu. Випадок з голим чоловіком на дереві під час похорону Сноудена зовсім збив його з пантелику. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого чоловіка на дереві під час похорону Сноудена. Не було воно й jamais vu, оскільки видиво не було кимось або чимось знайомим, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не було presque vu, адже капелан дійсно його бачив.