Під самим наметом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий чоловік на дереві під час похорону Сноудена був тільки галюцинацією? Чи це було справжнє одкровення? На саму таку думку капелан затремтів. Йому шалено кортіло розповісти про все Йосаріанові, але щоразу, згадуючи цю пригоду, він вирішував більше ніколи про неї не думати, хоча тепер, подумавши про неї, він не був упевнений, що дійсно думав про неї колись раніше.
До намету спроквола зайшов капрал Вітком, якось по-новому, самовпевнено посміхаючись, і зухвало обіперся ліктем об стояк.
— Ви знаєте, хто був той чоловік у червоному халаті? — запитав він хвалькувато. — Це військовий слідчий з переламаним носом. Він приїхав сюди зі шпиталю з офіційним завданням. Він веде розслідування.
Капелан швидко підвів погляд із запобігливим співчуттям.
— Сподіваюсь, ви не потрапили в біду? Чи я можу якось допомогти?
— Ні, в ніяку біду я не потрапив, — відповів капрал Вітком з широкою посмішкою. — Це ви потрапили. Вони збираються взяти вас за підпис «Вашингтон Ірвінг» на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашингтона Ірвінга. Що ви на це скажете?
— Я на жодних листах не підписуюсь ім’ям Вашингтона Ірвінга, — сказав капелан.
— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.
— Але я не брешу.
— Мені байдуже, брешете ви чи ні. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплення службового листування майора Майора. Там майже все — таємна інформація.
— Якого листування? — жалібним голосом запитав капелан, уже починаючи дратуватися. — Я не бачив ніякого листування майора Майора.
— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.
— Але я не брешу! — запротестував капелан.
— Не розумію, чому ви на мене кричите, — з ображеним виразом відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.
Голова в капелана пішла обертом від замішання.
— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.
— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.
— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?
— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.
— Але це ж підробка!
— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?
— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?
— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.
— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.
— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.
— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.
— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?
З подиву в капелана відвисла щелепа.
— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.
Капрал Вітком обурився.
— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.
— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.
— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!
Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.
— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.
— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.
— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?
— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.
Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.
— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.
— Я не хочу його брати.
— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.
— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.
Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.
Розділ 21
Генерал Дрідл
Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!
Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову якийсь чоловік на прізвище Йосаріан погрожує завдати йому клопотів через шістдесят бойових завдань, які він нещодавно наказав відлітати людям зі свого полку. Полковник Каткарт понуро запитував себе, чи це не той самий Йосаріан.