Так, зрештою, він чувся безпечніше, коли літав з Маквотом, але й з Маквотом було небезпечно, бо той надто любив літати, і коли вони поверталися з навчального польоту, в якому тренували бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Каткарт отримав після зникнення Орра, він зухвало, за кілька дюймів над землею, повів машину на поземному льоті з Йосаріаном у носовому відсіку. Бомбардувальний полігон був розташований на тому боці Піанози, і, повертаючись назад, Маквот ліниво, неквапно тягнув черево літака понад самим гребенем гірського хребта, а тоді, замість тримати висоту, різко вивів обидва мотори на повну потужність, перехилив літак на один бік і, на подив Йосаріана, чимдуж погнав його схилом вниз, грайливо похитуючи крильми і з оглушливим, скреготливим, гримучим ревом ковзаючи понад кожним скелястим виступом і западиною горбистої місцевості, немов навіжена чайка понад дикими, бурими хвилями. Йосаріан скам’янів. Новий бомбардир спокійно сидів поруч нього з блаженною посмішкою на губах і посвистував: «Фіть!» — і Йосаріанові кортіло випростати руку й роз’юшити цю ідіотську пику, тоді як сам він ухилявся і шарахався від валунів, горбів та хвиського гілляччя, що маячило десь угорі та все ж проносилося під літаком розпливчастими, смугастими плямами. Ніхто не мав права піддавати його життя такому страшному ризику.
— Вгору, вгору, вгору! — нестямно горлав він до Маквота, сповнений злісної ненависті до нього, та Маквот життєрадісно наспівував у переговорний пристрій і, мабуть, не чув його.
Йосаріан, скипівши від гніву і мало не плачучи від жадоби помсти, кинувся до лазу і, долаючи земне тяжіння й інерцію, пробрався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Маквота у кріслі пілота. Він тремтів і розпачливо шукав очима пістолет, матово-чорний кольт 45-го калібру, щоб приставити його впритул до потилиці Маквота. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа чи будь-якої іншої зброї, якою він міг би вгатити чи штрикнути, і Йосаріан, міцно вхопивши обома руками, шарпнув до себе комір комбінезона Маквота і закричав, щоб той ішов вгору, вгору. Земля далі пропливала під ними і миготіла обабіч вгорі. Маквот озирнувся на Йосаріана й весело реготнув, так наче Йосаріан тішився разом з ним. Руки Йосаріана ковзнули до неприкритої горлянки Маквота і стиснули її. Маквот напружився.
— Вгору, — чітко наказав Йосаріан крізь зуби низьким, загрозливим голосом. — Бо я тебе вб’ю.
Нашорошено завмерши, Маквот зменшив швидкість і почав набирати висоту. Руки Йосаріана ослабли на шиї Маквота, зсунулися з його плечей і в’яло обвисли. Він уже не сердився. Йому було соромно. Коли Маквот обернувся, Йосаріану спротивились власні руки і він не знав, куди їх подіти. Вони немов змертвіли.
Маквот пильно глянув на нього. В його очах не було приязні.
— Хлопче, — холодно промовив він, — видно, кепські твої справи. Тобі б краще додому.
— Мене не пускають, — відповів Йосаріан, ховаючи очі, і поповз геть.
Йосаріан спустився з пілотської кабіни і сів на підлозі, винувато і з каяттям звісивши голову. Все тіло вкривав піт.
Маквот узяв прямий курс на аеродром. Йосаріану стало цікаво, чи Маквот піде до намету опервідділу до Пілчарда і Рена, щоби попросити ніколи більше не призначати Йосаріана в один з ним екіпаж, як сам Йосаріан, бувало, нишком ходив поговорити з ними про Добза, Гапла і Орра, а також, безуспішно, про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Маквота інакшим як у бадьорому настрої, і він задумався, чи не втратив щойно ще одного друга.
Але Маквот заспокійливо підморгнув йому, вилазячи з літака, і коли вони в джипі повертались до ескадрильї, привітно жартував з легковірними новачками — пілотом і бомбардиром, хоч до Йосаріана не мовив ані слова, аж поки всі четверо не поздавали свої парашути і розійшлись, а вони вдвох попрямували до своїх наметів. Тоді веснянкувате, засмагле шотландсько-ірландське обличчя Маквота раптом осяяла усмішка і він пустотливо тицьнув Йосаріана кулаком у ребра.
— От гнида, — засміявся він. — Ти справді збирався мене вбити?
Йосаріан покаянно усміхнувся і похитав головою.
— Та ні, не думаю.
— Я не знав, що тобі так зле. А чому ти ні з ким про це не поговориш?
— Та я з усіма про це говорю. Що в біса з тобою? Хіба ти ніколи не чув?
— Мабуть, я тобі не вірив.
— А ти ніколи не боїшся?
— Може, й треба боятися.
— Навіть на бойовому вильоті?
— Певно, мені просто мізків бракує, — зніяковіло засміявся Маквот.
— Я й так можу загинути безліччю способів, — зауважив Йосаріан, — а ти вигадав ще один.
Маквот знов усміхнувся.
— Б’юсь об заклад, я тебе добряче лякаю, коли пролітаю над твоїм наметом.
— Ти мене лякаєш до смерті. Я вже казав тобі.
— Я думав, що ти скаржишся лише на шум, — Маквот покірливо стенув плечима. — Ну, що ж, хай їм чорт, — проспівав він. — Мабуть, мені з цим треба зав’язувати.
Але Маквот був невиправним, і хоч уже не шугав над наметом Йосаріана, проте ніколи не минав нагоди шугонути над пляжем і, мов люта блискавка, з ревом пронестись над самим плотом біля берега і над затишною улоговинкою в піску, де Йосаріан ніжився з сестрою Дакет або грав в блекджек, покер чи пінокль із Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо. Йосаріан зустрічався з сестрою Дакет мало не щодня пополудні, коли обоє були вільні, і ходив з нею на пляж по той бік вузького пасма дюн, до плечей заввишки, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купалися голяка. Нейтлі, Данбар і Голодний Джо також туди приходили. До них іноді приєднувався Маквот, а часто й опасистий Аарфі, котрий зазвичай прибував у повному однострої і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета; Аарфі ніколи не купався. Всі інші вдягали плавки з поваги до сестри Дакет, а також з поваги до сестри Крамер, яка щоразу супроводжувала сестру Дакет і Йосаріана на пляж і пихато всідалась ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, ніколи не звертав уваги на голих чоловіків, що засмагали неподалік на березі або стрибали у воду з велетенського вибіленого морем плота, що погойдувався на порожніх бочках з-під пального за піщаною косою. Сестра Крамер сиділа собі сама, бо сердилася на Йосаріана і розчарувалась у сестрі Дакет.
Сестра Сью Енн Дакет зневажала Аарфі, і це була одна з тих численних чарівних рис сестри Дакет, які подобалися Йосаріану. Йому подобались її довгі білі ноги та м’які сідниці, гідні Венери Прекраснозадої; він часто забував, яка вона доволі тонка і тендітна вище пояса і ненавмисно робив їй боляче в моменти пристрасті, надто міцно її обіймаючи. Він любив її сонливу покірливість, коли вони лежали на пляжі в сутінках. Її близькість дарувала йому втіху і спокій. Він жадав постійно торкатись її, постійно відчувати її біля себе. Йому подобалось легенько обхоплювати пальцями її щиколотку, коли грав у карти з Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо, спинкою нігтів ніжно пестити вкриту пушком шкіру її світлого, гладенького стегна або замріяно, чуттєво, майже мимовільно погладжувати владною, поштивою рукою її тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою роздільного купальника, який вона завжди вдягала, ховаючи маленькі, з довгими пипками, груди. Він любив сестру Дакет за її спокійну, вдячну взаємність, за прихильність до нього, яку вона виявляла з гордістю. Голодного Джо також тягнуло помацати сестру Дакет, і Йосаріан не раз зупиняв його грізним, сердитим поглядом. Сестра Дакет загравала з Голодним Джо, лише щоб розпалити його, а її круглі світло-карі оченята лукаво спалахували щоразу, коли Йосаріан гамував її, тикаючи ліктем чи кулаком.