Звичайно, йому б набагато краще велося під керівництвом когось такого поштивого, як генерал Пекем, аніж під керівництвом когось такого брутального і нечулого, як генерал Дрідл, бо генерал Пекем мав проникливість, розум та освіту елітного університету «Ліги плюща», тож був здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Каткарта, хоча генерал Пекем не давав полковникові Каткарту анінайменшого приводу думати, що він бодай трохи розуміє його і цінує. Полковник Каткарт відчував себе спроможним збагнути, що видимі знаки визнання є зайвими між такими освіченими, впевненими у собі людьми, як-от він та генерал Пекем, які можуть симпатизувати один одному на відстані і розуміти одне одного без зайвих слів. Досить було того, що вони люди однієї породи, і полковник Каткарт знав напевне, що його підвищення — це лише справа часу і потрібно просто розважливо чекати, хоча самоповага його страждала від того, що генерал Пекем ніколи зумисно не шукав його товариства і не намагався вразити своїми дотепами й ерудицією більше, ніж будь-кого іншого, хто стояв поруч, навіть ніж рядових. Чи то полковник Каткарт не міг достукатись до генерала Пекема, чи то генерал Пекем зовсім і не був тією дотепною, проникливою, інтелектуальною, далекоглядною особистістю, якою хотів здаватися, а насправді це генерал Дрідл був таким чулим, чарівним, блискучим та витонченим, під чиїм керівництвом полковникові Каткарту велося б набагато краще, і тут полковник Каткарт втратив будь-яке розуміння того, з ким він у яких стосунках, і заходився бити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, щоб той прибіг до офісу і запевнив, що всі його люблять, а Йосаріан — це витвір його уяви і що він, полковник Каткарт, показує чудові успіхи у своїй прекрасній і доблесній борні за генеральські погони.
Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.
Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.
— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.
— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.
— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.
Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.